Олена Білозерська: Знаю, як треба!

UPD. ПОДЯКА ВСІМ ЧИТАЧАМ! ВСІ ЕКЗЕМПЛЯРИ КНИГИ, ПЕРШЕ І ДРУГЕ ВИДАННЯ, ВЖЕ РОЗІЙШЛИСЯ.


Книга про мої 2014-2017 роки на фронті, коли я була снайпером у складі ДУК "Правий сектор" та Української Добровольчої Армії. Книга абсолютно документальна, у ній тільки справжні імена, справжні діалоги і опис тільки справжніх подій.

Обсяг книги 584 сторінки (друге видання - 592 сторінки). 360 кольорових фотографій (у другому виданні - біля 400 фото), 13 карт-схем наших бойових операцій.
Тверда обкладинка. Розміри 24×17, товщина 3,5 см. Друк дуже високої якості, яку розміщені тут фото, на жаль, не передають.

Вартість: 400 грн + пересилка Новою поштою, платити можна після отримання.

Для отримання книги необхідно повідомити такі дані: ім'я і прізвище отримувача, його телефон, місто і номер відділення Нової пошти. Ці дані потрібно надіслати на мейл o.bilozerska@gmail.com чи зв'язатися телефоном +380667486613, на якому є Телеграм і Вайбер.

Заздалегідь дякую.
Щиро ваша,
Олена Білозерська,
у 2014-2017 доброволець (снайпер) ДУК ПС та УДА, у 2018-2020 офіцер морської піхоти ЗСУ.

СТОРІНКИ КНИГИ:



( Ще фото сторінокCollapse )

ВСІ ВІДГУКИ І РЕЦЕНЗІЇ НА КНИГУ ЗІБРАНІ ТУТ:
https://bilozerska.info/?p=1866

**********************************
Почав читати куплену вчора книжку Олена Білозерська "Щоденник нелегального солдата" - хроніки Правого сектора. . Вже бачу, що це не просто хроніка, а атмосферна книжка, пропущена через себе. І наткнувся на просто ошелешуючий епізод, про який мені авторка розповідала, коли я був у них в Правому секторі, але з того часу він вилетів з пам'яті. Книжка нагадала.
Вона стояла на другорядному блок-посту разом з ментами. Правосеки почали обговорювати, що робити, коли раптом шо. Мент їх заспокоїв, мовляв, блок-пост можуть знести лише тоді, коли рухатиметься колонна. А яка колонна на другорядній дорозі?
- А якщо це буде сепар з кулеметом, він же вогонь відкриє.
- Це якщо ми йому будемо заважати, - каже мент, а далі увага, увага увага, - Ми заважати йому не будемо.

( ЧИТАТИ ВСІ ВІДГУКИ І РЕЦЕНЗІЇCollapse )

Сподіваюся, ця жінка з дитиною не постраждала.

У свою половинку кутової хвилини вона вкладається, що не може не тішити :)

Командир фотки скинув.
Це обеліск його дідові на київському цвинтарі Берковці.
В роки Другої світової дід командував ротою в Кремлівському полку, захищав Москву від нацистів. Завжди казав: "Будьмо міцні!".
Вистояв після смерті під обстрілами кремлівських рашистів.
А онук командує українською ротою.

* * *

Дні холодні, передвеликодні,
І ніхто не зна,
Скільки б я розповіла сьогодні,
Якби не війна...

Ох, який би звіт на стіл поклала
За оці роки,
Сама себе зняла б з п'єдестала
Чи то навпаки.

Як болить, як піниться відчайно,
Рветься з глибини!
Важко жить в обітниці мовчання
До кінця війни.

(с) моє

Ну й погода сьогодні.
Вилажу вранці зі своєї схованки, а навколо заметіль. Несе мокрий лапатий сніг - брр, холодно, Вербна неділя, друга половина квітня, вітер, брр, ненавиджу зиму. Заходжу така Снігуронька в холодне приміщення, лаю погоду, колега-офіцер радить мені написати на неї скаргу у Спортлото...

Через півгодини виходжу на вулицю - а там все залито сонцем. І мете сніг, але сніжинки дрібніші, не лапаті, а як маленькі кульки. Кущі вже наполовину зелені, там вже не бруньки, а повноцінне маленьке листячко, все це мокре, блищить на сонці, вітер влігся, птахи співають, голуб залицяється до голубки - весна! Але під мокрим снігом.

Погода, коротше, як наше життя.

А потім був звичайний дощ. Хороший для нашої посівної, поганий для ворожих танків.
А зараз ні сонця, ні дощу, тільки птахи співають.
Весна.
Далі має бути легше.

Колись, у давні докомп'ютерні часи, була в мене касета з українськими коломийками. Вокаліст співав голосом бадьорого сільського дідуся, неймовірно прикольно.
- А зараз послухайте, - вигукував він у проміжках між куплетами, - як си люди в селі дали раду з жуками!

За селом у полі
Люди бульбу рили.
ЖУків колорадських
Матюками крили...
Ой покрили люди
ЖУків матюками,
І вже тут не видно
Тих жукІв роками.

Ніби нічого такого, а смішно. Як же це щиро, з яким почуттям треба було матюкати тих жуків, думала я, що вони від цього повиздихали.

Так ось, виявляється, що щирість і кількість побажань справді здатна перетворюватись на якість.
В закордонних чатах і форумах, аж до далекої Японії, аж до країн, про існування яких не всі чули - тих, хто не подобається, навчилися посилати за маршрутом російського корабля. Різні мови, різні культури, а всі розуміють, куди це.

Уявляєте, скільки людей і наскільки щиро за останні півтора місяці послали той крейсер "Москва"? Аж поки він дійсно не пішов за вказаним напрямком.

Уявіть собі цей плаский, як стіл, острівець, де ніде сховатися, ту жменьку погранців на ньому - і тут припливає ОЦЕ. Ракетний крейсер, флагман Чорноморського флоту "наддержави", і зверхньо наказує їм здатися. Вони ж Міжнародні Судії, бензоколонка з червоною кнопкою, вони досі впевнені, що судити будуть вони, а не їх. А їх отак запростецьки звичайний український хлопець посилає на. Нєжданчик такий. В масштабах планети нєжданчик.

І йдуть. Дружними рядами, стрункими, як на параді, танковими колонами, літаками і ракетними крейсерами.

Бо прості хлопці, якими нині захоплюється весь світ, образились і сказали сакральне, зрозуміле виключно на наших теренах: "А чого це вони?!".

Людина, у якої є свій городик, нікого не пустить ходити по копаному. Навіть якщо у неї не городик, а потужне підприємство, навіть якщо вона народилась у столиці і має три вищі освіти - у її діда чи прадіда був свій городик. І своя хата. І своє відчуття вільного господаря на своїй землі. Це генетичне. Не чіпайте моє.
Ми мирні і працьовиті, але якщо зачепили НАШЕ - начувайтеся. За ціною не постоїмо.

І це зараз - у масштабах нації. Вороги досі не зрозуміли, куди полізли.
#RussianUkrainianWar

Важлива інформація для наших співвітчизників, які опинилися на тимчасово окупованих територіях, відрізані від української сторони, і в яких, можливо, не буде іншого вибору, крім примусової чи примусово-добровільної евакуації через так звані "ЛДНР" і Росію.

Це вам переказує моя приятелька, якій пощастило з Маріуполя через "Диру" і Росію дістатися до Європи.

Таких людей чекає багато принижень і ретельні перевірки, в т.ч. телефонних контактів і соцмереж, тому цей шлях не підходить тим, хто може бути відомий окупантам як людина з проукраїнськими поглядами або має "підозрілі", з точки зору окупантів, зв'язки. Якщо "викриють", заберуть до донецьких катівень.

Для всіх решти - найголовніше:

В жодному разі не можна визнавати перед окупантами, що ти є біженцем. Уникайте потрапляння в табори для біженців і тим більше не приймайте від росіян "матдопомогу". Хто по незнанню так зробить - у того відберуть український паспорт, видадуть російський і силоміць відправлять кудись "за Можай", ви звідти вже не виберетесь.

Потрібно казати, що їдете до родичів чи друзів, і допомога вам не потрібна. Ви не біженець, ви просто ніби як гість. Так ви збережете український паспорт і відносну свободу пересування, і зможете спробувати виїхати з Росії до безпечного місця.

Це зараз поки що так. Не факт, що так буде завтра, тому раджу цивільним, що опинилися в зоні бойових дій, не зволікати з евакуацією - на захід України чи далі.

Моя маріупольська приятелька, яку вивезли до фільтраційного табору в Росії, зазнавши шалених принижень, обшуків і погроз, змогла вижити, врятувати всю свою родину, включно з собаками і котами, і дістатися безпечної Європи.
Її близькі чоловіки зараз воюють у Маріуполі. Сьогодні був зв'язок. Усі живі.

На фото Швейцарія. Зараз.
Ми нині пишемо світову історію. Як сказав чоловік, якому сьогодні довіряє найбільше українців: "Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно".

Російські нелюди закатували 79-річного діда, капітана 1 рангу у відставці, письменника і журналіста Євгена Баля.
Він мешкав під Маріуполем, у нього знайшли фотографії з українськими морпіхами. Забрали в підвали у Мангуші і через кілька діб випустили страшенно побитого, він устиг розповісти про це друзям і десь за день помер.

Я знала пана Євгена, він брав у нас інтерв'ю, коли я служила у 503-му. Подарував дві свої книжки. Потім кілька разів розмовляли телефоном. Травили байки, сміялися.

Кати сказали, що відпустили його живим, бо "не воюють з ветеранами радянського флоту".
Не можуть впоратись з армією і знищують беззахисних.
Ще один випадок до "колекції" військових злочинів.
Будуть відповідати.

Вісім років (насправді, думаю, що вже років 15) я писала і казала про те, що Росія перемагає нас інформаційно. Після 24 лютого сталося те, на що мало хто очікував: українці дали ворогам тягла на всіх фронтах, включно з медійним. Півтора місяці і світ, і наші співвітчизники чують і сприймають майже виключно українську позицію.

У мене немає зараз ні часу, ні можливостей не лише працювати в інформаційному полі, а й навіть відстежувати, що там робиться. Але все ж помітила: як на фронтах ворог змінює тактику, намагається перегрупуватися й підготуватися до нового наступу - так само він пробує взяти реванш в інфополі. Два моменти, на які варто звернути увагу:

1) відео з українськими полоненими на розкрученому російському ЮТуб-каналі. Під цим відео сотні коментарів від росіян, і всі однотипні. В них немає звичних для нас зневаги, образ і погроз на адресу українських воїнів. От реально жодного немає. Замість цього - підтримка, навіть захоплення, спільний загальний меседж: здатися в полон - не ганьба, а майже подвиг, ці хлопці справжні герої, бо зберегли свої життя для своїх близьких і життя російських воїнів.
Ясна річ, усе це організовано з метою примусити наших вояків здаватися - мовляв, у полоні до них ставитимуться як до героїв. Ага, зараз. Звільнених з полону українок з поголеними головами бачили всі. І це далеко не найстрашніше, що трапляється з нашими бранцями.

Що робити? А просто: не вірити абсолютно нічому, що походить з Росії. Щось кажуть чи пишуть - значить, брешуть. Крапка.

2) Фейки, розповсюджувані росіянами про їхні власні звірства. Щоб приховати від світової спільноти свої цілком реальні військові злочини, вони нібито від імені українців роблять вкиди про конкретні звірства, яких насправді не було. Коли з телеграм-каналів ці "новини" перекочовують у медіа, в тому числі західні, факт-чекери їх легко спростовують, і після цього виникає сумнів у всьому, що ми кажемо про противника.

Що робити? Не розповсюджувати неперевірену інфу.
Перевіреною чи відносно перевіреною можна вважати інформацію з офіційних джерел, а також сказане людьми, які мають реальне ім'я, прізвище і обличчя, і бачили подію на власні очі, або хтось гідний їхньої довіри бачив - саме бачив, а не знає з чуток.

І взагалі, всім треба пам'ятати банальну істину: слово - зброя. Знайомство зі зброєю починається з вивчення правил безпеки. Щоб своїх не постріляти.
#RussianUkrainianWar

Кажуть, це добра прикмета і я тепер житиму довго.

А взагалі-то ситуація сумна, бо вороги зняли на відео тіло якоїсь жінки, ВДЯГНЕНОЇ В ЦИВІЛЬНЕ, і заявили, що це відомий снайпер і скоріше за все, Білозерська.
Хто та загибла - невідомо. Схоже, що мирна мешканка :(

А ще я нещодавно дізналася, що з однієї з тимчасово окупованих територій силоміць вивезли до Росії, до фільтраційного табору, мою добру знайому, звичайну цивільну жінку з проукраїнською позицією. Переживаю за її долю...

#RussianUkrainianWar

Це фото зроблене у 2016 році в Маріупольському Драмтеатрі, якого більше немає.
На фото зі мною - один з найкращих воїнів, донеччанин Руслан Константинович Пустовойт "Павук", який зараз на передовій.

Маріуполь - фактично моє друге рідне місто. Воювала під Маріком кілька років, а пізніше, коли служила, там був наш ППД.
Тепер там загинули тисячі. В полоні медик Юлія Паєвська "Тайра", яка рятувала поранених цивільних. Вороги намагаються не випускати з міста біженців, щоб ті споживали ресурси і менше їх залишалося для військових. Російська армія не може окупувати Україну й намагається за будь-яку ціну, не зупиняючись ні перед чим, отримати бодай одну знакову перемогу. Жертвою обрано Маріуполь...

Я не буду писати, що боляче і шкода мирних. Не писатиму, що це геноцид, бо це ясно й без мене. Емоційний шум в Інтернеті ситуацію не змінить.

Вірю в Павука і тисячі таких, як він. Вірю, що виживе Тайра.
Ми відбудуємо Місто-Герой Маріуполь. Наші біженці повернуться в Донецьк і Луганськ. Наші поранені воїни відновлюватимуть сили в Криму. І головне, пам'ятаймо про головне - що в Україні більше немає жодного проросійського міста чи села.
За те, що раніше вони були - саме за це нам зараз довелося платити.
Далі платитимуть вороги.
#RussianUkrainianWar
#Mariupol

Звертаюся до близьких тих, хто зараз воює.
За минулу добу в колі моїх знайомих були два випадки дезінформації.
1. Невідомі подзвонили родичам хлопця і повідомили, що він у полоні. Насправді з хлопцем усе гаразд, воює.
2. Дружина мого побратима 5 діб не мала з ним зв'язку, після чого їй зателефонував невідомий і сказав, що їхню колону накрили і її чоловік 200-й.
Наступного дня вдалося з'ясувати, що справді були важкі бої і були втрати, мій побратим поранений, але живий. Він зараз у шпиталі, не важкий, з ним все буде гаразд.

Це тільки за добу і тільки те, що я знаю. Думаю, таких випадків багато. Тому закликаю вірити тільки офіційним повідомленням уповноважених осіб і словам побратимів, яких знаєте особисто.

#RussianUkrainianWar

Нагадування з минулого життя. Рівно 12 років тому я вишила цю ікону.
Тоді я вишивала ікони, так. І це була остання моя вишивка.
Преподобний Сергій Радонезький.
Більше не вишиваю. І нігті маю короткі.

Як не дивно, ненависті не відчуваю взагалі. Просто працюю, в такому режимі, що сама дивуюся, як витримує організм.

Іра Цвіла зробила одну з моїх найулюбленіших фото - де я 18 лютого 2014 сиджу на дереві між повстанцями і "беркутом". Після Майдану Іра пішла воювати, відтоді не бачились, році у 2015-му я бачила на вулицях Києва білборди з нею... В перші дні війни Іра загинула під Києвом.

Художник Сергій Пущенко малював у реальному часі спалений вхід до стадіону "Динамо". Потім на базі 5-го ОБАТ ДУК писав портрети добровольців. Пізніше зробив подарункове видання "Кобзаря" з колажами з фотографій воїнів. Десь серед них була і я, обіцяв подарувати книгу, не встиг. Він іноді телефонував мені і розмовляв зазвичай так довго, що востаннє я, будучи сильно зайнятою, не взяла слухавку... :(( Тиждень тому пан Сергій загинув у Василькові.

До активіста Кирила "Кобри" і його друзів я ходила на суди, коли їх затримали за "політичне хуліганство". Молоді й зелені хлопці вдягнули на акцію балаклави, але спалилися на тому, що на них був той самий одяг, в якому вони перед тим ходили на суди, де ведеться оперативна зйомка... Пізніше Кирило Бабенцов воював добровольцем, ще пізніше, якщо мені не зраджує пам'ять, проводив вишколи для підлітків... Загинув при обороні Києва.

Безбашенного "Яшку Циганкова", якого знаю з 2014-го по ДУКу, мені час від часу хотілося прибити за те, що він, коли був трохи молодший, полюбляв без розбору викладати у Фейсбук що треба і що не треба. Він мав відмінне, хоча й своєрідне почуття гумору і взагалі був мега-тролем не гіршим, ніж воїном. Загинув сьогодні в Ізюмі.

З Тягачем (Михайлом Приступою) ми разом воювали в Широкиному у 2015-2016 роках і потім служили у 503-му. Він був одним з найкращих воїнів, кого я знала. Мав зріст 2,03 і дуже колоритне обличчя, тому мені весь час хотілося його знімати, а він був проти - хоча ніколи не приховував ні імені свого, ні обличчя. Вважав, що це "піар" - негідна справа, якою займаються лише "ряджені". Я намагалася пояснити, що на екрані так багато ряджених з єдиної причини - що такі, як ти, не захотіли там бути, а святе місце порожнім не буває. Він мене не розумів. Пару років тому Тягач тримав орден "За мужність" - за те, що очолив розвідгрупу, коли командир і ще один боєць були серйозно поранені, й ідеально ефективно провів відхід та евакуацію.
Був фаталістом. Вірив у Валгаллу.
Загинув в Ірпені, наскільки мені відомо - прикриваючи разом з побратимами евакуацію цивільних.

За два тижні загинули п'ятеро моїх знайомих.
Воно й не дивно, бо належу до спільноти, яка воює ВСЯ, включно з жінками, старими людьми і дітьми. І, звичайно, несе втрати. Важкою ціною дається нам перемога.

Я теж втратила, що й кого саме - не тут і не зараз.

Я не відчуваю ненависті. Я просто працюю. Мені не страшно й не боляче - якщо чесно, на всі ці емоції зараз немає сил. В мене немає шоку чи відрази до противника, я розумію, що ми просто увійшли в історичний період, коли затягнуте протистояння, вирішення питання, кому з нас жити, а кому здохнути, неминуче дійшло до своєї кульмінації. Колись же це мало статися. Ну, от і сталось.

А любити - люблю.

Радію, коли є чому. Не злюся на інших, коли роблять щось не те. (Хоча насварити для порядку можу). Регочу разом зі старими побратимами.

Якщо виживу і вистачить хисту, я напишу про це все книгу.
Її першу презентацію хочу зробити в Севастополі.
Приїдете?

#RussianUkrainianWar

Незважаючи на війну і труднощі, цивільні кияни продовжують підгодовувати тварин. Хлопчик, до якого злетілися всі голуби, щойно його побачили, насипав зерна на два люки. Голуби клюють лише з одного, бо біля другого зайняла вигідну тактичну позицію киця.
Але вона не атакує, бо вже щось перехопила - місцева бабуся продовжує щодня годувати усіх дворових киць.
З такими людьми - точно прорвемося :)

******************

Люблю моїх хлопців!
Інструктую, які дані вони мають подати. "Це щоб ви отримували зарплату".
Круглі очі в більшості, непідроблене здивування: "А нам тут що, будуть платити??"

* * *
З епічної провесни цього бою
Згадається нам потому
З'єднання ненависті і любові,
Притлумлене через втому.

Це скажуть нащадки про нас з тобою:
"Позбавили світ від зла ви" -
З шаленою тугою за добою,
Коли доросли до слави.

(с) моє

Дві критичні помилки, які ще не зробило, але може зробити наше керівництво.

1. Домовленість про припинення вогню, навіть нетривале. Противник за цей час почне освоювати територію, організовувати свої тили, призначати окупаційні адміністрації, проводити зачистки нелояльного населення. Він наставить блокпостів на трасах і налагодить власну логістику. Поки війна має дещо хаотичні форми, ми маємо перевагу, але ризикуємо її втратити. Де факто це призведе, як мінімум, до втрати Україною контролю над значною частиною територій. Як на Донбасі. А потім, коли Росія оговтається, до подальшого російського наступу.

2. Передача полонених їхнім мамам, якщо вони за ними особисто приїдуть. Мотиви такого рішення зрозумілі: світ (і ворожі солдати) побачить нашу гуманність, мами дізнаються правду про Україну.

Але саме з міркувань в т.ч. гуманізму цього не слід робити. Бо:
а) кілька сотень чи навіть тисяч зазомбованих мам все одно не переконають зазомбовану Росію;
б) повернувшись додому, вчорашні полонені будуть знову мобілізовані проти України;
в) наші військові, побачивши, що ворогів відпускають додому, просто перестануть брати їх у полон, а росіяни, відповідно, перестануть здаватися. Це означає ще більш криваву м'ясорубку і втрату пропагандистського ресурсу: у нас більше не буде полонених, щоб демонструвати їх світові і своїм громадянам.

Усі полонені до кінця війни мають перебувати в таборах, з дотриманням усіх конвенцій, у людських умовах, з гуманним ставленням, допуском до них преси, Червоного хреста тощо, з періодичною можливістю телефонувати додому. Кадри з таких таборів мотивують інших росіян здаватися.
Потім полонені мають попрацювати на відбудові руйнувань, а вже потім додому.
#RussianUkrainianWar

На Хрещатику теж такі є.

Звертаюся до наших військових і бійців тероборони, які зараз по всій країні обладнують блокпости.

Хлопці, мої дорогенькі! Я розумію, що все дуже поспіхом і всі втомлені. Але, будь ласка, терміново забезпечте перед усіма блокпостами будь з чого зроблене поки що, аби тільки видиме, позначення поста. Типу, СТОП, вимкни фари, увімкни світло. Як на Донбасі.

Бо ніч, комендантська година. Їдуть ті, кому треба їхати: військові, швидка, поліція... Вони в темряві не знають, що у вас пост. Вони їдуть просто на вас. І тут раптом якісь озброєні люди, кричать їм "Стій!". Всім ясно, чим це може скінчитись.

Минулої ночі я двічі досилала набій і тримала на прицілі озброєних людей. Обидва рази це були наші. Ну от кому це треба?
Будьмо обережними.
#RussianUkrainianWar

Сталося так, що у вирішальний момент нашої історії на посаді Верховного головнокомандувача людина, яка переважну частину життя була артистом.

Для людей нетворчих пояснюю психологію артистів: заради овацій більшість із них готові на все. Їх не можна за це засуджувати, бо бажання визнання, захвату людей від твого таланту - невід'ємна частина цього таланту.

Одного дня артист на комічні ролі погодився зіграти драматичну роль президента. І два з половиною роки відмучився під шквалом критики, дуже часто заслуженої.

І ось настав його зоряний час. Найвеличніша роль - лідера нації, що б'ється за свою свободу. Уперше за довгий час йому аплодують співвітчизники, уперше за його життя - цілий світ.

Він не зламається, не злякається і не втече зі сцени, він гратиме цю роль під бомбами, "калібрами" і чим завгодно. Бо ж артист.

А з нас - гучні овації. Підтримка Верховному Головнокомандувачу.
І стрільба по окупантах.
І всебічна допомога воюючим.

Тоді єдині можливі переговори - про капітуляцію окупаційних військ і виплату репарацій.

Чесно, через весь отой "совок", якого встигла надивитися, поки служила за контрактом, через всі оті "журнали обліку журналів" - навіть я не очікувала, що наша армія зможе ТАК воювати. За два дні наваляти їм стільки люлів - пишаюся тобою, моя арміє! На передку журналів немає. Знали б ви, як зараз швидко оформлюються всі документи, як всі забили на погану бюрократію.

Я мобілізувалася в один з підрозділів ЗСУ. Протягом цих двох діб спала дві з половиною години. Особисто ще не стріляла у ворогів, але зробила більше корисної роботи, ніж за останні три-чотири роки.

А цивільні... Кияни, я вас люблю. Чоловіки спокійно вивозять сім'ї і сотнями, тисячами йдуть на фронт. Жінки теж масово записуються в тероборону. Підлітки шукають на дахах мітки і повідомляють про ворожих коригувальників. За лічені дні мирні цивільні українці, яких ворог не враховував, бо не вважав за людей, самоорганізувалися й стали озброєною до зубів армією, переповненою люттю і бажанням вбивати. Так вміють лише українці.

Зникли політкоректність, а пацифізм тепер прирівнюється до державної зради. Політики, хто б повірив, припинили гризню. Російськомовні блогери перейшли на українську і назад вже не повернуться. Літні дядьки з мисливськими двостволками патрулюють місто і успішно протидіють диверсантам. Приходять до військових ділитися інформацією і просто "показатися", щоб не було friendly fire. Їх ніхто цьому не вчив.

Почувши сирену, кияни спокійно спускаються до бомбосховищ, допомагаючи літнім людям. Коли я читала "довоєнні" поради для цивільних, там часто радили кудись прилаштувати великих собак, бо з ними не пускатимуть у бомбосховища, бо інші люди будуть проти. Так ось, не заперечують. Псяхи розміром з невеличке теля спокійно ходять з господарями до бомбосховищ, і всі лише посміхаються. За ці два дні зустріла лише одну заплакану бабусю, яка бажала Путіну всього "хорошого".

Не маю часу відповідати ні друзям з усього світу, які цікавляться, вболівають, бажають Україні перемоги і питають, чим допомогти, ні російським ворогам, які переважно питають, чи я вже втекла.
Першим кажу "Дякую!", другим - не дочекаєтесь.

Ех, яке ж це класне відчуття - гордість за свою націю! Це головна емоція цих днів.
#RussianUkrainianWar

I'd like to share with you an unusual video. This is a three-minute documentary in English about my front-line comrade - the dog Efka.