Ґаіджін джа наі, нінґен да!

　Монотонний звук конвеєра лунав на весь завод. Я вправно вкручував гвинти у пластикові деталі, що пливли повз мене. Клац, клац. Лише цей розмірений металевий звук був моїм єдиним другом, що дозволяв думкам завмерти.
　«Гей, ґаіджін! Передай-но сюди ту коробку!»
　Від голосу за спиною мої плечі ледь помітно напружилися. Озирнувшись, я побачив старшого колегу, який підборіддям вказував на ящик. Я мовчки кивнув і підніс важку картонну коробку до нього.
«Дякую».
　Він не мав на увазі нічого поганого. Я знаю. Для них я, перш ніж бути «Кенджі», був просто одним із «ґаіджін». Зручний ярлик. Ні більше, ні менше.
　Мене звати Танака Кенджі. Я — ніккей у третьому поколінні. Народився і виріс у Бразилії. Мій дід був останнім з роду Танака, хто ступав на японську землю, і в моїй португальській немає ані сліду японського акценту.
　Попри це, у бразильській школі мене називали «жапонес» (японець). Трохи вужчі, ніж у інших, очі, пряме чорне волосся. Лише через це мене іноді не брали грати у футбол. Бували дні, коли мені казали несмішні жарти на кшталт: «Тобі не самбу танцювати, а бон-одорі».
　Тому я приїхав до Японії. До країни моїх дідуся та бабусі, про яку завжди розповідали батько й мати. Я думав, що тут моє обличчя буде «звичайним», і ніхто не ставитиметься до мене як до «чужинця». Я хотів заробити грошей, щоб полегшити життя родині. А понад усе — хотів знайти своє місце.
　Але реальність виявилася іншою. Паспорт у мене бразильський. Японською я розмовляю трохи напружено, бо старанно її вчив. І ось тепер мені дали нове ім’я — «ґаіджін». У Бразилії — японець. В Японії — іноземець.
　Тоді хто ж я, врешті-решт? Якої я національності?
　Гуркіт конвеєра заглушає це питання, що не має відповіді. Я знову простягаю руку до деталей, що пливуть повз. Глибоко в душі беззвучний голос кричить.
　— ґаіджін джа наі, нінґен да.
　Після роботи я повертаюся до своєї кімнати у старому житловому комплексі. Тут мешкає багато моїх колег-бразильців та перуанців з того ж заводу. Це місце має прізвисько «ґаіджін-данті».
　Зручно було лише спочатку. Невдовзі я помітив існування невидимої стіни. Варто було трохи помилитися із сортуванням сміття, як в кабінеті адміністратора з'являлося оголошення. «До уваги іноземців» — ввічливий, холодний текст, де ці слова були навмисно підкреслені. Наче вони вирішили, що лише ми не можемо дотримуватися правил.
　Одного дощового дня, коли я привітався з літньою жінкою, що проходила повз на сходах, вона здригнулася, квапливо прикрила обличчя парасолькою і поспішила геть. Мабуть, я здався їй чимось незрозумілим і страшним.
　Бувало й таке, що я вмикав на балконі тиху музику з батьківщини, а вікно сусідньої квартири різко зачинялося.
　Кожна така подія — дрібниця. Але ці маленькі колючки день у день впиваються в те саме місце в моєму серці. Подібно до крові, що повільно сочиться, вони потроху роз'їдають мою душу.
　«Не зважай, Кенджі. Японці просто сором'язливі», — сміється Карлос, мій земляк-старший товариш. Але я знаю, що за його усмішкою ховається тінь, схожа на покірність.
　Наодинці в кімнаті я дзвоню матері на батьківщину. «У мене все добре. Усі такі добрі, і з роботою все гаразд». Я навчився брехати. Я не можу змушувати їх хвилюватися. Адже я — надія родини.
　Після розмови я обіймаю коліна в тиші кімнати. Чому мене так не люблять? Ми ж просто старанно працюємо і чесно живемо.
　— Я не ґаіджін. Я — Танака Кенджі.
　Цей крик розчинився, поглинутий бетонними стінами.
　Того дня в кімнаті відпочинку на заводі я побачив дивну картину.
　За столиком у кутку обідав один японський співробітник. Здається, його звали Сатоу-сан. Чоловік років сорока, мовчазний, але дуже сумлінний у роботі. Мені кілька разів доводилося з ним працювати.
　Проте навколо нього був порожній простір. Інші співробітники збилися за віддаленим столом, весело сміялися і дивилися телевізор. Ніхто не розмовляв із Сатоу-сан. Наче його там і не було.
　Коли я наливав собі чай біля водонагрівача, до мене долинув шепіт колег.
　«Сатоу-сан знову один».
　«Ну, він якийсь не такий. Його мислення, манера поведінки...»
　«Ага, розумію. Він довго був за кордоном, тому став зовсім як “ґаіджін”».
　Ґаіджін—.
　Це слово врізалося мені у вуха. Невже... Щоб японець так казав про іншого японця.
　«Коли він висловлює свою думку, це якось занадто прямолінійно. Наче він не розуміє японської «ва» (гармонії)».
　«Точно. Тому він і не вписується».
　Вони продовжували пліткувати без злого умислу, ніби обговорювали погоду. Я дивився на своє відображення, затуманене парою від чаю. Сатоу-сан мовчки рухав паличками. Його спина здавалася неймовірно самотньою.
　Він — японець. Мав би розмовляти тією ж мовою, вирости в тій самій культурі. То чому?
　Лише через те, що він «довго жив за кордоном», колишні колеги провели межу і навісили на нього ярлик «ґаіджін».
　Та невидима стіна, з якою я стикаюся щодня. Зараз я бачив, як вона зводиться переді мною, спрямована на Сатоу-сан.
　З того дня Сатоу-сан не йшов у мене з голови.
　На обідній перерві він завжди був один. Коли він намагався щось сказати на нараді, атмосфера ледь помітно ставала напруженою. Думаючи про відчуження, яке він, мабуть, відчував, у мене самого боліли груди.
　Одного разу я наважився запитати про Сатоу-сан у Сузукі-сан, старої працівниці, що працювала неповний день. Вона була однією з небагатьох, хто ставився до мене без упереджень.
　«А, Сатоу-сан…» — Сузукі-сан подивилася кудись у далечінь і розповіла.
　«Він дуже здібна людина, понад десять років керував закордонним заводом нашої компанії. Кажуть, він чудово організував місцевих працівників і досяг великих успіхів. Але нещодавно через сімейні обставини повернувся до Японії…»
　Сузукі-сан замовкла.
　«Мабуть, коли довго живеш за кордоном, то змінюєшся. Він усе говорить прямо, і, здається, йому стало важко з японською культурою «читання між рядків». Тому його колишні колеги не знають, як з ним поводитися, і тримаються на відстані. Дехто каже жорстокі речі, наприклад, що він “як ґаіджін”...»
　Отже, це правда.
　Мене ніби вдарили по голові. Проблема була не в кольорі шкіри чи національності.
　Це серце, яке намагається виключити будь-яку людину, що хоч трохи відхиляється від рейок «нормальності» та «здорового глузду», на які ми несвідомо спираємося. Саме це серце породжує слово «ґаіджін». Це був надто зручний ярлик, що дозволяв відмовитися від спроб зрозуміти іншого.
　Сатоу-сан, мабуть, теж кричить у душі.
　— ґаіджін джа наі, нігон-джін да.
　Я, якого в Бразилії називали «жапонес». Я, якого в Японії називають «ґаіджін». І Сатоу-сан, про якого в Японії кажуть «наче ґаіджін».
　Нас усіх зробили самотніми через межі, які хтось свавільно провів.
　Того дня по дорозі додому я подивився на житловий комплекс, що мокнув під дощем. Стіна, яку я досі вважав ненависною, виглядала трохи інакше. Проблема не в самій стіні. А в чомусь, що намагається збудувати цю стіну в наших серцях.
　Наступного дня в кімнаті відпочинку я наважився.
　Я повільно підійшов до столика Сатоу-сан, який самотньо читав книгу. Серце гучно калатало. Я відчував на спині здивовані погляди інших співробітників.
　«Пане Сатоу-сан…»
　Коли я заговорив, він здивовано підняв голову. В його очах на мить промайнула настороженість. Може, тому, що я «ґаіджін»? Ні, не так. Він, мабуть, просто не звик, що до нього хтось звертається.
　Ставлячи свою чашку на стіл, я сказав:
　«Доброго дня. Ви не проти, якщо я сяду поруч?»
　Сатоу-сан кілька секунд уважно дивився мені в обличчя. Потім напруга на його вустах зникла, і він ледь помітно, дуже ледь помітно кивнув.
　«...Ага».
　Більше ми не розмовляли. Просто сиділи за одним столом, кожен у своїх думках. Але в цьому був дивний спокій. Мені здалося, що в товстій холодній скляній стіні, яка досі розділяла нас, з'явилася крихітна тріщинка.
　Що таке «ґаіджін»?
　Те, що розділяло мене і Сатоу-сан. Те, що робило мене самотнім у Бразилії та Японії.
　Можливо, це не національність чи колір паспорта. І не зовнішність чи мова, якою ти говориш.
　Ми несвідомо віддаляємося від людей, яких вважаємо хоч трохи «іншими». Ця слабкість перетворюється на просте слово «ґаіджін» і ранить когось.
　Ми всі не ідеальні японці чи ідеальні бразильці. Ми просто незграбні, суперечливі люди, які несуть тягар власного життя і відчайдушно намагаються прожити сьогоднішній день.
　Так.
　ґаіджін джа наі, нінґен да.
　Пролунав дзвінок, що сповіщав про кінець перерви. Підводячись, я ще раз подивився на Сатоу-сан. Він ледь помітно кивнув мені. Цього було достатньо.
　Повертаючись на своє робоче місце, я думав. Навіть якщо кордони у світі не зникнуть, можливо, стіну між тобою та однією людиною, що стоїть перед тобою, можна зруйнувати.
　Сміливість сказати «Привіт».
　Трохи турботи, щоб запитати «Ви не проти, якщо я сяду поруч?».
　За цим маленьким кроком, напевно, і є відповідь. Справжнє місце, яке я шукав, — це не країна чи місцевість, а, можливо, той самий момент, коли ти знаходиш спільну мову з кимось іншим.

<>