Микола Голубець

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Голубець.

Микола Голубець
Народився	15 грудня 1891(1891-12-15) Львів, Цислейтанія, Австро-Угорщина
Помер	20 травня 1942(1942-05-20) (50 років) Львів, Українська РСР, СРСР
Поховання	Личаківський цвинтар
Громадянство	ЗУНР
Діяльність	журналіст, історик, краєзнавець, поет, прозаїк, мистецтвознавець, письменник, архівіст, публіцист, перекладач, бібліограф
Галузь	мистецтвознавство, архівознавство, література, публіцистика, переклад, журналістика і бібліографія
Alma mater	ЛНУ ім. І. Франка
Знання мов	українська
Членство	Наукове товариство імені Шевченка
Військове звання	Підхорунжий (фельдфебель)
Роботи у Вікіджерелах  Медіафайли у Вікісховищі

Мико́ла Голубе́ць (літ. псевд.: Микола Вілонський, М. Вільшина Гуменецький; 15 грудня 1891, Львів — 20 травня 1942, Львів) — український історик, архівіст, краєзнавець, мистецтвознавець, поет, прозаїк, публіцист, редактор, перекладач, бібліограф.

Життєпис

Народився 15 грудня 1891 року у Львові. Був позашлюбним сином о. Богдана Еліяшевського, пароха села Зашків, та Марії Голубець (служниці в його домі). Закінчив Львівську академічну гімназію, навчався в Академії мистецтв у Кракові, на філософському факультеті Львівського та Віденського університетів, поєднавши гуманітарну і мистецьку освіту.

Літературний дебют — збірки поезій Фрагменти (1909) і Бувають хвилі (1910); поема Мойсей Безумний (1914).

Військова служба

Від 1914 року — доброволець Легіону Українських січових стрільців; активний член «Пресової квартири» у Відні. Наприкінці 1918 року — командир чоти Української Галицької армії, учасник українсько-польської війни 1918—1919 років.

Наукова, мистецька і журналістська діяльність

У 1920—1939 роках — один із провідних діячів культурного життя Львова: член комісії НТШ з історії мистецтва; співорганізатор АНУМ. Автор понад 80 окремих книг і брошур та ≈1500 статей: монографії про Олександра Архипенка (1922), Тараса Шевченка як маляра (1924), Луку Долинського (1924), Петра Холодного-старшого (1926), Лева Ґеца (1934), Олексу Новаківського, Івана Труша та Павла Ковжуна (1939); краєзнавчі праці: Львів (путівник, 1925), Лаврів (1926—1927), Белз, Бузьке, Звенигород (1927), Перемишль, Теребовля (1928), Сокаль (1929), Жовква і Галич (1937).

Редактор і видавець тижневиків та щоденних газет: Світ (1917—1918), Шляхи, Життя і мистецтво (1920), Маски, Неділя (1928—1931), Час (1931), Українське мистецтво, Новий Час; редагував серію «Українська Бібліотека» Івана Тиктора.

Як перекладач створив українські версії Пер Ґінта Г. Ібсена, Затопленого дзвона Ґ. Гауптмана, фрагментів Фауста Й. В. Ґете; переклади з О. Вайльда і Г. Гайне. Частина перекладів залишилася неопублікованою.

У 1930-х рр. мешкав у Львові на вул. Пасічній, 33; 1991 року сусідню вулицю, що сполучає Пасічну з колишнім селом Гори, названо на його честь.

Серед великих проєктів — рукописний 12-томний «Український мистецький словник» та «Золота книга українського лицарства» (1939), що не були видані.

1939—1942: архів і Клуб

Після вересня 1939 року — працівник Львівського міського архіву. У період німецької окупації заснував і очолив Літературно-мистецький клуб у Львові (спершу вул. Підвалля, 3; згодом — Академічна, 13), що став осередком співпраці митців і журналістів; очолив Спілку українських журналістів; працював над тритомною Історією української культури.

Смерть і похорон

Помер 20 травня 1942 року о 15:15 у львівській лікарні внаслідок тривалих ускладнень після операції на шлунку. 22 травня домовину перенесено до церкви святих Петра і Павла на вул. Личаківській, де відбулася панахида; 23 травня 1942 — похорон на Личаківському цвинтарі. Єдину прощальну промову виголосив д-р Іван Німчук, редактор Наших Днів: назвав Голубця «однією з найзамітніших, найвизначніших постатей українського Львова», «справжнім універсалістом»; його смерть — «невіджалувана втрата, яку не заступить ніхто».

У дні прощання в приміщенні Клубу була виставлена жалібна книга; культурні діячі Львова публічно вшанували пам'ять вченого і закликали подбати про сім'ю та пам'ятник на могилі.

Журналістський доробок

Як дослідник історії українського мистецтва та історії України, Львова та регіону, був автором 84 книг і брошур, понад 1500 статей. З-під його пера вийшла серія брошур і статей про українських митців: О. Архипенко (1922), Т. Г. Шевченко (1924), Л. Долинський (1924), П. Холодний-старший (1926), М. Гаврилко, Л. Ґец (1934), Т. Копистинський, О. Кульчицька, Ю. Нарбут, О. Новаківський, І. Труш і П. Ковжун (1939), — і міст та сіл: Львів (путівник, 1925), Лаврів (1926—1927), Белз, Бузьке, Звенигород (1927), Перемишль, Теребовля (1928), Сокаль (1929), Жовква і середньовічний Галич (1937).

Видавець та редактор 14 тижневиків і щоденних газет, зокрема:

• «Світ» (1917—1918),
• «Шляхи»,
• «Життя і мистецтво» (1920),
• «Холодний» (1926), [Архівовано 2 липня 2018 у Wayback Machine.]
• «Маски» (1920),
• «Українське мистецтво» [Архівовано 19 вересня 2020 у Wayback Machine.]
• «Неділя» (1928—1931)
• «Час» (1931) та ін.

Редагував також «Українську Бібліотеку», яку видавав Іван Тиктор.

Поет і прозаїк

Художню творчість почав як поет збіркою позначених мінорними настроями віршів «Фрагменти» (1909) та «Бувають Хвилі» (1910). Автор поеми на біблійні теми «Мойсей Безумний» (1914). У віршах «Апострофа», «Михайлові Яцкову» та ін., поетичному циклі «Весняні води», драматичній сцені «Стріча» зі збірки «Поезії» переважають мотиви непокори тяжкій долі, прагнення до суспільної та душевної гармонії.

Відомий своїми прозовими творами: новела «Люди і блазні» (1927), скечі «Гей, видно село» (1934), історичні романи «Жовті Води» (1937) і «Плем'я Чингісхана» (1938). Переклав окремі твори Гергарта Гауптмана («Затоплений дзвін»), Генріка Ібсена («Пер Гюнт», у перекладі Голубця — «Пер Гінт», 1921), Йоганна Вольфганга Гете (уривок із п'ятої дії «Фауста», 1937), Оскара Уайльда й ін. (неопубліковані). Переспіви Генріха Гейне друкував у періодиці.

Основні твори

• Українське мистецтво: Вступ до історії. — Львів, 1918. NPLU [Архівовано 2 липня 2018 у Wayback Machine.]
• Причинки до історії галицького українського мистецтва. — Т. 1. — Львів, 1920.
• Начерк історії українського мистецтва. — Ч. 1. — Львів, 1922. [Архівовано 17 вересня 2018 у Wayback Machine.]
• Шевченко — маляр. — Львів, 1924.
• Галицьке мистецтво, Львів, 1926.
• Український килим. — Львів, 1927. [Архівовано 2 липня 2018 у Wayback Machine.]
• За український Львів: Епізоди боротьби XII—XIII вв. — Львів, 1927.
• Белз, Буськ, Звенигород. — Львів, 1927. — 32 с.
• Люди і блазні. — Львів, 1928.
• Слідами Хмельницького у Львові. — Львів, 1928.
• Перемишль. — Львів, 1928
• Полум'яний 1848 рік: Картини й епізоди. — Львів, 1929.
• Вчорашня легенда [про визвольні змагання]. — Львів, 1933.
• Гей, видно село… [про перші бої УСС]. — Львів, 1934.
• Велика історія України. Львів, 1935. [Архівовано 2 березня 2019 у Wayback Machine.]
• Історія української культури (розділ «Мистецтво [Архівовано 28 жовтня 2016 у Wayback Machine.]»). — Львів, 1937.
• Жовті Води: Історичний роман. — Львів, 1937; перевидано 1997.
• Плем'я Чингізхана: Хроніка XII в. — Львів, 1938.
• Голубець М. Павло Ковжун / Микола Голубець. — Львів: б. в., 1939. — 31 с. [Архівовано 20 вересня 2020 у Wayback Machine.]

Родина

Микола Голубець був першим чоловіком сестри Марії Бачинської-Донцової — Лесі Бачинської, яка після його смерті одружилася з Самійлом Підгірським. Лесю розстріляло гестапо за зв'язок з УПА, а тоді їхню з Миколою доньку Нану та її чоловіка. Наталя Яхненко так описує це у своїх спогадах:

Бог так дав, що з нашої родини при повороті большевиків ніхто не загинув. Інакше було в родині Самійла Підгірського: в останніх тижнях у нашому місті, його жінку Лесю, сестру пані Донцової, розстріляло Ґестапо за зв'язок з УПА, а тоді її доньку Нану з першого шлюбу з М. Голубцем та її чоловіка.

Микола Голубець є батьком Зенона Голубця — львівського скульптора і живописця

Джерела і література

• Похорони Миколи Голубця (укр.). Zbruc.eu. 23 травня 1942 / передрук 2016. Процитовано 10 листопада 2025.
• Невтомний «богеміст» Голубець (укр.). Zbruc.eu. 9 травня 2016. Процитовано 10 листопада 2025.
• Загадки архіву Станіслава Людкевича (укр.). Меморіальний музей С. Людкевича. 2020. Процитовано 10 листопада 2025.
• Цимбала Ольга. Громадська та наукова діяльність Миколи Голубця (1891–1942) [PDF] (PDF) (укр.). Чтиво / Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України. 2012. Процитовано 10 листопада 2025.

Джерела

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3. — Т. 2. — С. 408.
• Микола Голубець. Український килим. Львів, 1936. [Архівовано 2 квітня 2015 у Wayback Machine.]
• Encyclopedia of Ukraine, vol. 2, pp. 211—212, University of Toronto Press, 1988 (англ.)
• Мороз Л. З. Голубець Микола // Українська літературна енциклопедія : В 5 т. / редкол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. — К. : Голов. ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. — Т. 1 : А—Г.  — С. 448.
• Голубець Микола // Мистецтво України : Біографічний довідник. / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1997. — С. 162—163 . — ISBN 5-88500-071-9.
• Сварник І. Голубець Микола // Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001. — С. 169.
• Герасимова Г. П. Голубець Микола [Архівовано 18 січня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 148—149. — ISBN 966-00-0405-2.
• Бутрин М. Голубець Микола // Українська журналістика в іменах. — Випуск 2. — Львів, 1995.
• Головацький І. Дещо про Миколу Голубця // Літопис Червоної Калини. — 1998. — Т. 9.
• Matelski D. Anatomia grabieży. Polityka Rosji wobec polskiego dziedzictwa kultury od XVII do XXI wieku [Анатомія грабунку. Політика Росії щодо польської культурної спадщини з 17 по 21 століття]. — Kraków : Avalon, 2021. — S. 287. (пол.)