Ісламський тероризм
 |
Ісламський тероризм — терористичні акти, вчинені окремими особами або організаціями, які використовують релігійну риторику ісламу та радикальні інтерпретації священних текстів (Корану та Сунни) для виправдання насильства з метою досягнення політичних, соціальних або ідеологічних цілей.
Радикали спираються на екстремістські концепції, які суттєво відхиляються від традиційного ісламського права (фікху). Самовільне звинувачення інших мусульман у невір’ї, що, на думку терористів, дає їм право на вбивство одновірців. Спотворення поняття «джихад», тобто заміна багатогранного поняття «зусилля на шляху Бога» виключно на збройну агресію проти цивільних.Сучасна форма ранньоісламського радикалізму, що характеризується фанатизмом та жорстокістю до всіх, хто не поділяє їхніх поглядів.
Більшість сучасних ісламських інституцій (наприклад, університет Аль-Азгар у Єгипті) офіційно засуджують тероризм як «хірабу» — розбій та сіяння хаосу на землі, що є одним із найтяжчих гріхів в ісламі. Богослови наголошують, що терористи-смертники порушують абсолютну заборону на самогубство та вбивство невинних, що прямо суперечить сурі 5:32 Корану: «...хто вб'є душу не за душу і не за розпусту на землі, той немовби вбив усіх людей». Використання релігійної риторики екстремістськими організаціями є прикладом інструменталізації віри, де теологічні терміни вириваються з історико-правового контексту для виправдання політично вмотивованого терору.
Джордж Вокер Буш і Тоні Блер (президент США і прем'єр-міністр Великобританії відповідно під час терактів 11 вересня) неодноразово заявляли, що війна проти тероризму не має нічого спільного з ісламом. Інші діячі в ісламському світі та за його межами, які виступають проти його використання на підставі відсутності зв’язку між ісламом і тероризмом, включають Імрана Хана, прем’єр-міністра Пакистану, та академіка Брюса Лоуренса.
У січні 2008 року Управління громадянських прав і громадянських свобод Міністерства внутрішньої безпеки США опублікувало звіт під назвою «Термінологія для визначення терористів: рекомендації американських мусульман», який розпочався словами:
Слова мають значення. Термінологія, яку використовують вищі урядовці, повинна точно визначати характер викликів, з якими стикається наше покоління. Водночас термінологія також має бути стратегічною – вона має уникати допомоги терористам шляхом роздування релігійних основ і гламурної привабливості їхньої ідеології.
Ісламізм — політична ідеологія, яка стверджує, що іслам має бути основою державного управління та суспільного життя. Важливо розуміти: не всі ісламісти є терористами, але всі ісламські терористи є радикальними ісламістами.
Джихадизм — крайня форма ісламізму. Хоча слово «джихад» в ісламі означає «зусилля» (як духовне самовдосконалення, так і збройний захист), терористичні групи використовують його виключно як обґрунтування «священної війни» проти «невірних».
Салафізм — напрям в ісламі, який закликає до повернення до способу життя та віри перших поколінь мусульман. Більшість салафітів аполітичні, проте ідеологія салафітського джихадизму лежить в основі таких груп, як Аль-Каїда та ІДІЛ.
Використання терміну «ісламський тероризм» часто викликає дискусії. Релігієзнавці та дипломати іноді віддають перевагу терміну «джихадистський тероризм» або «ісламістський екстремізм», щоб підкреслити, що насильство є продуктом політичної ідеології, а не самої релігії, яку сповідують близько 2 мільярдів людей. Більшість жертв ісламського тероризму у світі — це самі мусульмани, які не згодні з радикальними трактуваннями терористів.
Витоки радикалізації закладені в ранньоісламський період сектою хариджитів, які вперше впровадили практику такфіру (анафеми) щодо правителів, які відхилялися від суворого трактування ісламу. Найбільш близьким до сучасного тероризму за методами була діяльність асасинів (нізаритів) у XI–XIII століттях. Під керівництвом Хасана ібн Саббаха вони створили мережу важкодоступних фортець (центральна — Аламут) та розробили доктрину вибіркового терору. Фідаї (виконавці) здійснювали публічні вбивства візирів та хрестоносців, використовуючи психологічний ефект самопожертви для компенсації чисельної меншості. Це заклало ідеологічний фундамент концепції «мучеництва», хоча теологічно асасини належали до ісмаїлітів, що суттєво відрізняє їх від сучасних сунітських радикалів.
Сучасний ісламістський тероризм є продуктом кризи XX століття. Розпад Османської імперії 1924 році та колоніальна експансія Заходу стимулювали появу руху «Брати-мусульмани» (1928), який перетворив іслам на політичну програму. Наступним критичним етапом стала діяльність Саїда Кутба у 1950-х роках. У праці «Віхи на шляху» він переосмислив термін джагілія, застосувавши його до сучасних мусульманських суспільств, що стали на шлях вестернізації. Кутб теоретично обґрунтував, що збройна боротьба (джихад) проти «неісламських» режимів є легітимною та обов'язковою, що перетворило релігійну догму на бойову ідеологію.
Поразка арабського секулярного націоналізму в Шестиденній війні 1967 року створила ідеологічний вакуум, який заповнив релігійний радикалізм. Поворотним моментом став 1979 рік коли Ісламська революція в Ірані довела можливість перемоги теократії, а радянське вторгнення в Афганістан створило майданчик для практичної реалізації джихаду. Саме в Афганістані завдяки ідеям Абдулли Аззама (джихад як персональний обов'язок — фард айн) та ресурсам Осами бен Ладена відбулася інституціоналізація терору. Виникнення «Аль-Каїди» у 1988 році ознаменувало перехід від локальної боротьби до глобального протистояння з «далеким ворогом» (Заходом).
Після закінчення Холодної війни бойовики з афганським досвідом експортували методику терору до регіональних конфліктів (Боснія, Чечня, Алжир). Вторгнення США до Іраку (2003) призвело до появи ІДІЛ, яка трансформувала мережевий тероризм у модель квазідержави з територіальним контролем та адмініструванням. Сучасний етап (2020–2026) характеризується децентралізацією: терористичні групи перейшли до використання БПЛА, криптовалют та ШІ-пропаганди для дистанційної радикалізації. Основна активність змістилася до Африки (Сахель), де ісламістські угруповання інтегруються в транскордонну організовану злочинність, створюючи нові гібридні загрози глобальній безпеці.
Також серед причин виникнення ісламського тероризму називають прагнення врятувати традиційний мусульманський суспільний устрій від швидкого розпаду при близькому соціокультурному контакті з цінностями західної цивілізації[1].
Особливо гостро реагував мусульманський світ на нову хвилю культуртрегерства в міру поглиблення науково-технічної революції, не без підстав побоюючись, що впровадження на національному ґрунті європейського способу життя неминуче призведе до розпаду традиційного суспільства, руйнування його морально-етичної основи, до втрати національної самобутності.— Вірабов А.. Активізація руху ісламізму // Оглядач — Observer. — 1992. — № 23 (27)
Ісламістський тероризм є одним з варіантів релігійного тероризму[2]. Його характерною рисою є виправдання вбивства мирних жителів, включаючи жінок та дітей, оскільки вони розглядаються як складова частина ворожої системи — фінансують армію податками та «своїм мовчанням та схваленням»[3], є потенційними солдатами[4].
Професор Дамаського університету Садік Аль-Азм вважає, що ісламізм вводиться в практику через «відродження поняття ісламського джихаду (священної війни) в його найсильніших формах», а тероризм є невід'ємною рисою ісламізму — як спосіб завдати ворогові максимальної шкоди без урахування будь-яких довготривалих наслідків навіть для самого ісламу[5].
Французький політолог Тьєррі Вольтон зазначає, що ісламський тероризм не являє собою єдиної структури із загальним керуванням. Окремі групи існують автономно і часто не пов'язані між собою. Він вважає, що зменшенню терористичної загрози може сприяти демократизація арабо-мусульманського регіону[6].
Процес розпочається з ідентифікації вразливих осіб через моніторинг соціальних мереж та ігрових платформ. Вербувальники шукають людей, що переживають соціальну депресію, кризу ідентичності або відчувають несправедливість. На стадії «м’якого контакту» застосовується техніка «love bombing» (бомбардування любов’ю) — оточення жертви надмірною увагою та підтримкою, що створює ілюзію належності до нової, «істинної» сім’ї. Далі слідує етап когнітивної ізоляції, коли рекрута переконують у «ворожості» або «невір'ї» його реального оточення, включаючи батьків та традиційне духовенство. Це призводить до повної залежності особи від радикальної групи як єдиного джерела істини.
Радикали використовують специфічний підхід до текстів, відомий як «вершовий джихад» — цитування аятів про воєнні дії без врахування їхнього історичного контексту (Асбаб ан-нузуль). Теологічна маніпуляція доповнюється естетикою «джихаді-кул» (використання стильних відео, нашидів та військової атрибутики), що романтизує насилля для молодіжної аудиторії. Гейміфікація пропаганди (використання модифікованих відеоігор) знижує психологічний поріг сприйняття вбивства, перетворюючи терористичну діяльність на подобу віртуальної місії з обіцянкою «сакральної нагороди».
Офіційні ісламські інституції засуджують ці методи як «інтелектуальний тероризм». Вони вказують на те, що вербувальники свідомо приховують традиційні ісламські норми, які забороняють самогубство та вбивство мирних жителів. Боротьба з вербуванням ведеться шляхом створення центрів контрпропаганди, де вчені-богослови розвінчують маніпуляції радикалів у режимі реального часу, та впровадженням програм медіаграмотності для молоді, що вчать розпізнавати психологічні пастки екстремістів.
Центральне розвідувальне управління США вважає, що абсолютна більшість терористичних організацій у світі мають відношення до ісламізму. Так, за даними ЦРУ 2004 року з 80 міжнародних терористичних організацій 72 представляли войовничий іслам. У 2004 році вони скоїли 651 теракт, в яких загинуло 1907 осіб.[7].
Радикальні теологи (зокрема Юсуф аль-Кардаві та ідеологи ІДІЛ) провели межу між самогубством (інтихар), що є гріхом, та мучеництвом (шахада). Головний аргумент полягає в інтенції (нійя): якщо метою є не припинення власного життя через депресію, а завдання максимальної шкоди «ворогам», дія трактується як вищий прояв віри. Чоловікам обіцяється найвищий ступінь у раю (Фірдаус), прощення гріхів 70 родичам та особливий статус «вічно живого» воїна в пам'яті громади.
На відміну від жінок-смертниць, чия роль частіше полягає в інфільтрації в тил, чоловіки-смертники виконують ширший спектр мілітарних завдань:
Прорив фортифікацій (VBIED): Використання замінованих автомобілів (VBIED) під керуванням смертників для знищення блокпостів та прориву ліній оборони. Під час облоги Мосула та Ракки ІДІЛ використовувала цю тактику як заміну артилерії.
Колективні атаки (Інкімасія): Використання груп «інкімасіїв» — елітних бойовиків, які ведуть звичайний бій, але мають на собі пояси смертників для самопідриву в разі ризику полону або для знищення групи противника в ближньому бою.
Удари по центрах прийняття рішень: Цілеспрямоване проникнення на військові об'єкти або в урядові квартали з метою ліквідації командного складу.
Дослідження (зокрема праці Роберта Пейпа та Скотта Атрана) вказують на те, що чоловічий суїцидальний тероризм часто корелює з іноземною військовою присутністю та почуттям приниження національної чи релігійної гідності. У 2020-х роках основними постачальниками смертників стали регіони з тривалими конфліктами (Ємен, Сомалі, Афганістан), де відсутність соціальних ліфтів та високий рівень безробіття роблять статус «мученика» найбільш привабливою формою соціальної реалізації для молодого чоловіка.
Феномен участі жінок у суїцидальних операціях у межах ісламістських рухів є результатом радикальної трансформації гендерних ролей під тиском асиметричних воєнних потреб. Попри консервативну природу радикального ісламу, що традиційно відводить жінці приватну сферу, екстремістські організації інтегрували жінок у бойові структури як високоефективний ресурс для дестабілізації противника.
До початку 2000-х років жіночий суїцидальний тероризм був прерогативою світських націоналістичних рухів (Курдська робітнича партія, «Тигри визволення Таміл-Іламу»). Ісламістські організації («Хамас», «Ісламський джихад», «Аль-Каїда») тривалий час дотримувалися заборони на участь жінок у бойових діях. Проте виснаження людських ресурсів та посилення заходів безпеки з боку Ізраїлю та США змусили лідерів радикалів переглянути догми. Першою знаковою подією в ісламістському контексті став теракт Вафи Ідріс у 2002 році (Палестина), що спричинило хвилю фетв, які легітимізували жіноче «самопожертвування». Релігійні авторитети радикалів обґрунтували це через концепцію «наступного джихаду» (джихад ат-талаб), за якого в разі загрози ісламським землям участь жінки стає обов'язковою без згоди чоловіка чи батька.
Причини залучення жінок до терористичної діяльності поділяються на стратегічні (організаційні) та персональні:
Тактична перевага: Жінки легше проникають крізь системи безпеки завдяки соціальним стереотипам про жіночу миролюбність. Використання широкого релігійного одягу дозволяє приховано транспортувати вибухові пристрої великої потужності, а культурні табу в мусульманських країнах часто перешкоджають чоловікам-охоронцям проводити особистий огляд жінок.
Психологічна травма та «культ вдови»: У Чечні (проєкт «чорні вдови») та Іраку ключовим чинником стала помста за загиблих родичів. Радикалізація відбувалася на ґрунті особистої втрати, де смерть через теракт подавалася як єдиний шлях до сакрального «возз’єднання» з близькими.
Соціальний тиск та «очищення»: Ультраконсервативні спільноти часто використовують жінок, чия репутація була знеславлена (позашлюбні зв’язки), змушуючи їх вчиняти теракти як засіб відновлення честі сім'ї та гарантованого потрапляння в рай.[8][9].
Пропагандистський ефект: Жіночий теракт має значно більший медійний резонанс. Організації використовують ці акти для маніпуляції чоловічим населенням, ставлячи жінку в приклад і закидаючи чоловікам пасивність.[10][11][12][13]
З 2014 року процес вербування жінок став системним та індустріалізованим. Організації створили спеціалізовані жіночі медіа-підрозділи, які таргетують аудиторію через соціальні мережі, обіцяючи не лише релігійне спасіння, а й відчуття «сестринства» та вихід за межі традиційного побуту. У Західній Африці («Боко Харам») спостерігається найбільш жорстока форма: масове використання викрадених дівчат, де теракт стає наслідком тотального психологічного примусу. Станом на 2026 рік тактика використання жінок-смертниць залишається актуальною для децентралізованих осередків ІДІЛ та «Аль-Каїди» в регіоні Сахель, де вони слугують інструментом для атак на цивільні та військові об'єкти в умовах щільного контролю територій.
Викрадення іноземних громадян радикальними угрупованнями часто трансформується з кримінального злочину на інструмент прямого політичного шантажу. Метою таких акцій є примус іноземних держав до зміни їхнього зовнішньополітичного курсу, зокрема виходу з військових коаліцій або припинення антитерористичних операцій. Подібні прецеденти демонструють використання цивільних осіб як стратегічного важеля впливу на міжнародну політику безпеки.
2007 року бойовики руху «Талібан» захопили 23 південнокорейських християнських волонтерів. Головною вимогою терористів було негайне виведення південнокорейського військового контингенту з Афганістану та звільнення ув'язнених талібів. Цей інцидент став одним із найбільш масштабних прикладів використання заручників для тиску на уряд країни-учасниці коаліції НАТО.
У вересні 2014 року в Алжирі угруповання «Джунд аль-Хілафа», афілійоване з ІДІЛ, викрало громадянина Франції Ерве Гурделя. Терористи висунули ультиматум уряду Франції з вимогою негайно припинити авіаудари по позиціях «Ісламської держави» в Іраку. Після відмови Парижа піддатися на шантаж заручник був страчений.
На початку 2015 року «Ісламська держава» оприлюднила відео з двома японськими заручниками, вимагаючи викупу та засуджуючи обіцянку Японії надати 200 млн доларів допомоги країнам, що борються з ІДІЛ. Пізніше угруповання намагалося використати японського журналіста Кендзі Гото для обміну на терористку Саїду ар-Рішаві, яка перебувала в йорданській в'язниці, намагаючись водночас внести розкол у відносини між Японією та Йорданією.
Критика ісламізму та джихадизму з боку офіційних релігійних інституцій базується на звинуваченні радикальних рухів у неохариджизмі (наступності ідей секти хариджитів) та системній герменевтичній помилці — вирваному з контексту трактуванні канонічних текстів.
Найавторитетніша установа сунітського світу, університет Аль-Азгар, класифікує ІДІЛ та аналогічні угруповання як «ворогів ісламу». Згідно з класичним фікхом, право на оголошення стану війни (джихад аль-таляб) належить виключно легітимному правителю (імам або голова держави), а не субдержавним групам. Радикалів звинувачують у безпідставному виведенні мусульман з лона ісламу (такфір), що за хадисами Пророка є одним із найтяжчих духовних злочинів.
Рада старших улемів Королівства Саудівська Аравія кваліфікує терористичну діяльність не як релігійну боротьбу, а як «іфсад філь-ард» (поширення розпусти та деструкції на землі). Це правова категорія, що передбачає найвищу міру покарання за посягання на громадську безпеку. Сучасна державна доктрина переорієнтована на просування «помірного ісламу» (аль-іслам аль-васаті), що реалізується через розгалужену мережу центрів інтелектуальної дерадикалізації.
Державне управління у справах релігії Туреччини (Diyanet) критикує радикалізм з позицій ханафітської правової школи та матурідійської акиди (віровчення). Основний акцент робиться на тому, що джихадизм ігнорує багатовікову інтелектуальну спадщину ісламу. Важливу роль відіграє суфійська традиція, яка протиставляє насильству етику внутрішнього самовдосконалення (іхсан).
Організація Індонезії Nahdlatul Ulama просуває концепцію «Рахматан ліль-Аламін» (Іслам як милість для світів). Діячі офіційно закликали відмовитися від терміну «кафір» (невірний) щодо громадян сучасної держави. Замість цього впроваджується категорія «муватінун» (співгромадяни). Це означає, що права та обов'язки людини визначаються її приналежністю до нації та конституційним договором, а не релігійною ідентичністю. З погляду фікху, представники інших конфесій у сучасних державах розглядаються не як підкорені суб’єкти (зіммі), а як сторони договору (муахід), чиє життя, майно та честь є недоторканними згідно з ісламським правом.
Радикали ігнорують Асбаб ан-нузуль (обставини ніспослання аятів). Тексти, що стосувалися конкретних воєнних конфліктів VII століття, екстремісти перетворюють на універсальні норми, що є науковим підлогом. Організація наголошує на пріоритеті Джихад аль-Кабір (інтелектуального та духовного джихаду). Збройний спротив без легітимного державного наказу вони кваліфікують як «бугат» (незаконне повстання/бандитизм). Дії екстремістів створюють феномен ісламофобії, що перешкоджає головній місії ісламу — Давату (заклику до віри через добрий приклад). Таким чином, радикали фактично руйнують релігію зсередини.
Уряд Малайзії впровадив цивілізаційну концепцію Madani, де ключовим терміном є васатія (золота середина). Малайзійське духовенство здійснює деконструкцію поняття «джихад», розрізняючи «великий джихад» (боротьба з нафсом/его) та «малий джихад» (збройний захист). Акцент зміщується на цифрову просвіту молоді з метою спростування радикального контенту в соціальних мережах.
Провідні мусульманські об'єднання України (ДУМУ, ДУМК) формують антирадикальний дискурс через призму цивільного патріотизму. Теологи наголошують, що згідно з Кораном, захист власної домівки та держави від зовнішньої агресії є священним обов'язком мусульманина. Це протиставляється ідеям «транснаціонального халіфату», які визнаються деструктивними та такими, що шкодять інтеграції мусульман в українське суспільство.
В ісламському богослов'ї (тафсірі та фікху) існує консенсус щодо засудження тероризму, який класифікується як «іфсад філь-ард» (поширення розпусти та руйнування на землі). Цей злочин вважається одним із найважчих у Корані та Сунні, оскільки він зазіхає на фундаментальні цілі шаріату (Макасід аш-Шаріа), серед яких першою є збереження людського життя. Основним доказом недоторканності життя є аят сури Аль-Маїда: «Хто вб’є людину не за вбивство або не за розпусту на землі, той наче вбив усіх людей» (5:32). Цей текст встановлює універсальну цінність кожного індивіда, незалежно від його віросповідання. Теологічна критика радикалізму також спирається на заборону самогубства («Не вбивайте самих себе», 4:29), що делегітимізує тактику смертників, яку радикали намагаються представити як «мучеництво» (істішхад).
Радикальне прагнення до насильницької ісламізації прямо суперечить коранічному принципу «Немає примусу в релігії» (2:256). Провідні інституції, такі як університет Аль-Азгар та організація Nahdlatul Ulama, наголошують, що Коран приписує ведення діалогу з представниками інших вірувань у «найкращий спосіб» (16:125), а війна дозволена виключно як оборонний захід у межах чітких правових обмежень. Традиційна ісламська юриспруденція базується на інструкціях першого праведного халіфа Абу Бакра, які забороняють вбивати жінок, дітей, людей похилого віку, священнослужителів у їхніх келіях, а також нищити дерева, посіви чи будівлі. Сучасні радикали ігнорують ці приписи, що дає право традиційним теологам характеризувати їх як «хариджитів» — секту, яка відкололася від ісламської общини через свій екстремізм і схильність до безпідставних звинувачень у невір'ї (такфір).
У 2010 році було видано «Мардінську фетву», а пізніше «Лист до Багдаді» (відкрите звернення понад 120 провідних вчених світу до лідера ІДІЛ), у яких детально розібрано теологічні помилки радикалів. Вчені довели, що виривання аятів із контексту (асбаб ан-нузуль) та самовільне оголошення джихаду без легітимного державного органу є тяжким релігійним гріхом і зрадою основних принципів ісламу.
Організації, визнані низкою країн терористичними:
- Абу Сайяф (Філіппіни)
- Аль-Гамаа аль-Ісламі («Ісламська група») (Єгипет)[14]
- Аль-Джихад («Священна війна», «Holy War») (Єгипет)[14]
- Аль-Каїда («База»)[14]
- Аль-Харамейн («Будинок двох святинь») (Саудівська Аравія)[14]
- Армія звільнення Аден-Абійя (Ємен)
- Асбат аль-Ансар[14]
- Бойова ісламська група (Лівія)
- Брати-мусульмани («Аль-Іхван аль-Муслімун», «Muslim Brotherhood»)[14]
- Бригади мучеників Аль-Акси (оголошена терористичною організацією Ізраїлем, США, Канадою, Європейським Союзом, Японією)
- Озброєна Ісламська Група
- Вища військова маджлісуль Шура Об'єднаних сил моджахедів Кавказу[14]
- Джама аль-Іслах аль-Іджтімаі
- Джама Іхья ат-Тураз аль-Ісламі
- Джемаа Ісламія (Індонезія)
- Джамаат Булгар (Афганістан) (Татарстан)
- Джамаат Шаріат (Північний Кавказ)
- Джунд аш-Шам («військо Великої Сирії»)[14]
- Єгипетський ісламський джихад (Єгипет)
- Ісламський визвольний фронт моро (Філіппіни)
- Ісламський джихад («Ісламський джихад — джамаат моджахедів», «Група ісламського джихаду», «Islamic jihad group»)[14]
- Ісламська армія Іраку
- Ісламський рух Узбекистану[14], воно ж Ісламська партія Туркестану[14]
- Кавказький емірат («Імарат Кавказ»)[14]
- Конгрес народів Ічкерії та Дагестану[14]
- «Товариство відродження ісламської спадщини» («Джам Іхья ат-Тураз аль-Ісламі», «Islamic Heritage Revival Society») (Кувейт)[14]
- «Суспільство соціальних реформ» («Джам аль-Іслах аль-Іджтімаі», «Social Reform Society») (Кувейт)[14]
- Лашкар-і-Тайба (Пакистан)[14]
- Лашкар Джихад (Індонезія)
- марокканська ісламська група боротьби (Марокко)
- Ріядус-Саліхін
- Салафістське група проповіді та джихаду (Алжир)[14]
- Такфір вал Хіджра (Єгипет)
- Талібан (Афганістан)[14]
- ХАМАС (оголошена терористичною організацією Канадою, Європейським Союзом, Ізраїлем, Японією, США)
- Хезболла (оголошена терористичною організацією в 6 країнах, Австралії, Великої Британії, Канаді, Ізраїлі та США)
- Хорасан
Згідно з національним законодавством та міжнародними зобов'язаннями, Україна офіційно забороняє діяльність організацій, визнаних терористичними Радою Безпеки ООН. До цього списку належать такі угруповання, як «Аль-Каїда», «Ісламська держава» (ІДІЛ), «ІДІЛ-Хорасан» та «Ансар Аллах» (хусити) та «Корпус вартових Ісламської революції».[15]
Ось перелік найбільш резонансних терористичних актів, здійснених під ідеологічним прикриттям радикального ісламізму (ІДІЛ, Аль-Каїда, Талібан, Боко Харам та інші), згрупований за хронологією:
- 1981 рік — Вбивство президента Анвара Садата під час військового параду (здійснено угрупованням «Єгипетський ісламський джихад»). Каїр, Єгипет.
- 1983 рік — Підрив казарм морської піхоти США та французьких миротворців. Бейрут, Ліван.
- 1992 рік — Вибухи в готелях Gold Mihor та Aden Movenpick, де зупинялися американські солдати. Аден, Ємен.
- 1993 рік — Перший теракт у Світовому торговому центрі (підрив замінованої вантажівки в підземному гаражі). Нью-Йорк, США.
- 1995 рік — Серія вибухів у паризькому метро та електричках (RER). Париж, Франція.
- 1996 рік — Вибух у житловому комплексі Хобар (Khobar Towers), де мешкали військові західної коаліції. Дахран, Саудівська Аравія.
- 1997 рік — Різанина в Луксорі (напад на туристів біля храму Хатшепсут). Луксор, Єгипет.
- 1998 рік — Вибухи біля посольств США (масштабні атаки Аль-Каїди). Дар-ес-Салам, Танзанія.
- 2001 рік — Теракти 11 вересня (атаки на Світовий торговий центр та Пентагон). Нью-Йорк та Арлінгтон; США.
- 2002 рік — Вибухи в нічних клубах на Балі. Кута, Індонезія.
- 2004 рік — Вибухи в приміських поїздах. Мадрид, Іспанія.
- 2004 рік — Захоплення школи №1. Беслан, РФ.
- 2005 рік — Серія вибухів у громадському транспорті. Лондон, Велика Британія.
- 2008 рік — Напади на готелі, вокзал та єврейський центр. Мумбаї, Індія.
- 2014 рік — Напад на військову середню школу. Пешавар, Пакистан.
- 2015 рік — Серія атак у театрі «Батаклан» та поблизу стадіону. Париж, Франція.
- 2016 рік — Вибухи в аеропорту та метрополітені. Брюссель, Бельгія.
- 2016 рік — Наїзд вантажівки на натовп на Англійській набережній. Ніцца, Франція.
- 2017 рік — Вибух на концерті на «Манчестер Арені». Манчестер, Велика Британія.
- 2017 рік — Напад на суфійську мечеть Аль-Рауда. Бір-аль-Абед, Єгипет.
- 2019 рік — Вибухи в церквах та готелях на Великдень. Коломбо та Негомбо, Шрі-Ланка.
- 2021 рік — Вибух біля воріт аеропорту під час евакуації. Кабул, Афганістан.
- 2024 рік — Напад на концертний зал «Крокус Сіті Хол». Москва, РФ.
- ↑ Гавров С. Н. Национальна культура и модернизация общества [Архівовано 19 грудня 2013 у Wayback Machine.]: Учебное пособие. — М.: МГУКИ, 2003. — 86 с.
- ↑ Типология терроризма [Архівовано 22 листопада 2009 у Wayback Machine.] // Newsru.com
- ↑ Борщев Вадим Эволюция террора (обзор недели) [Архівовано 19 серпня 2014 у Wayback Machine.] // Prague Watchdog
- ↑ Отличительные черты исламского терроризма [Архівовано 22 січня 2010 у Wayback Machine.] // Newsru.com
- ↑ Садик Дж. Аль-Азм Что такое Исламизм? [Архівовано 16 травня 2013 у Wayback Machine.]
- ↑ Коваленко Юрий Французский политолог Тьерри Вольтон: «Исламизм — это вырождение ислама, его деградация» [Архівовано 19 грудня 2013 у Wayback Machine.] // Известия, 24.01.2006 (копия [Архівовано 14 червня 2008 у Wayback Machine.])
- ↑ 90 % международных террористических организаций — исламистского толка, считают в ЦРУ. Интерфакс. 29.04.2005 р. Архів оригіналу за 21 березня 2013. Процитовано 24 червня 2013.
- ↑ Арабские проститутки на службе палестинского отечества [Архівовано 7 січня 2012 у Wayback Machine.] // Седьмой канал, 05.10.2003 р.
- ↑ Террористка-смертница изменяла мужу [Архівовано 7 січня 2012 у Wayback Machine.] // Седьмой канал, 18.01.2004 р.
- ↑ Хронология терактов-самоубийств, совершенных палестинскими женщинами за 2002–2004 гг. [Архівовано 23 травня 2013 у Wayback Machine.] // MIGnews.com, 14.01.2004 р.
- ↑ Млечин Л. М. Документальный фильм «Живые бомбы. Женщины-смертницы» [Архівовано 16 травня 2013 у Wayback Machine.] // ТВЦентр, 2007
- ↑ Террористка-смертница взорвала шейха-суннита [Архівовано 19 грудня 2013 у Wayback Machine.] // MIGnews.com, 10.03.2008 р.
- ↑ Бауэр: СМИ бойкотировали репортаж о «больничной террористке-смертнице» [Архівовано 7 січня 2012 у Wayback Machine.] // Седьмой канал, 23.06.2005 р.
- 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 Организации, признанные террористическими на основании решений Верховного Суда Российской Федерации [Архівовано 23 вересня 2015 у Wayback Machine.] // Официальный сайт Антитеррористического центра СНГ
- ↑ Перелік терористичних організацій (груп).
- Игорь Хохлов. «Исламский терроризм — Глобальный джихад Салафи международная террористическая сеть Аль-Каида» [Архівовано 18 квітня 2008 у Wayback Machine.]
- Марк Васильев Социалистическая революция и мусульманский Восток [Архівовано 15 січня 2013 у Wayback Machine.] // Скепсис
- Александр Тарасов Революция и джихад, или Должны ли левые объединиться с исламскими радикалами? [Архівовано 18 лютого 2010 у Wayback Machine.] // «Свободная мысль-XXI». — 2002. — № 12.
- Баунов А. Г. Взорвать к праведникам // Slon.ru, 04.05.10
- Степанова Е. Исламистский терроризм сегодняшнего дня: глобальный и локально-региональный уровни
- Пахомов Е. Армия одиночек [Архівовано 5 травня 2013 у Wayback Machine.]
Ісламські теми | |||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||||||
| |||||||||||||
| |||||||||||||
| |||||||||||||
