Перейти до вмісту

Закінф

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Закінт
грец. Ζάκυνθος
Карта
Закінтос на мапі Греції
Закінтос на мапі Греції
Закінтос на мапі Греції
Географія
37°47′ пн. ш. 20°45′ сх. д. / 37.783° пн. ш. 20.750° сх. д. / 37.783; 20.750G O
МісцерозташуванняІонічне море
АкваторіяІонічне море Редагувати інформацію у Вікіданих
Група островівІонічні острови Редагувати інформацію у Вікіданих
Площа402  км² 
Берегова лінія123 км Редагувати інформацію у Вікіданих
Найвища точка758 м Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна
Греція Греція
Адм. одиницяZakynthos Municipalityd Редагувати інформацію у Вікіданих
Населення38 596 (2001)
Вебсайтwww.zakynthos.gr
Закінт. Карта розташування: Греція
Закінт
Закінт
Закінт (Греція)
Мапа
CMNS: Закінф у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Закінт[a][b] — один з Іонічних островів. Столиця острова — місто Закінтос.

Закінф[c], також відомий як Занте[d] — грецький острів в Іонічному морі. Це третій за величиною острів серед Іонічних островів, площею 405,55 км2 (156,6 миля2),[3] з береговою лінією завдовжки 123 км (76 миля). У давньогрецькій міфології вважається, що острів був названий на честь Закінфа, сина легендарного аркадського вождя Дардана. Закінф є популярним туристичним напрямком,[4] на острові розташований міжнародний аеропорт, який обслуговує чартерні рейси з країн Північної Європи. Прізвисько острова — Fioro di Levante («Квітка Сходу»), яке йому дали венеційці, що правили Закінфом у 1484—1797 роках.[5]

Історія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Історія Закінфа
Статуя Діонісія Соломоса на тлі Візантійського музею

Давня історія

[ред. | ред. код]

Давньогрецький поет Гомер згадує Закінф в Іліаді та Одіссеї, зазначаючи, що першими його мешканцями були син царя Дардана з Аркадії, на ім’я Закінф, та його люди.[джерело?] До перейменування на Закінф острів нібито називався Гірія. Згодом Закінф був завойований царем Аркесієм з Кефалонії, а потім — Одіссеєм з Ітаки. Закінф брав участь у Троянській війні та згадується в гомерівському «Каталозі кораблів», який, якщо є історично точним, описує геополітичну ситуацію в ранній Греції між пізньою бронзовою добою та VIII століттям до н. е. В Одіссеї Гомер згадує 20 знатних чоловіків із Закінфа серед 108 женихів Пенелопи.[6]

Павсаній пише, що акрополь Закінфа називався Псофіс, оскільки першим, хто приплив на острів, був Закінф, син Дардана з Псофіди, який став його засновником. [7] Стефан Візантійський також стверджує, що колонія на острові була названа Закінф на його честь.[8][9]

Афінський військовий командир Толмід уклав союз із Закінфом під час Першої Пелопоннеської війни, приблизно між 459 і 446 роками до н. е. У 430 році до н. е. лакедемоняни на чолі зі спартанським адміралом Кнемом здійснили напад на Закінф силами приблизно 1000 важкоозброєних піхотинців. Хоча вони спалили значну частину околиць, місто не здалося, і атака зрештою провалилася.[10] Після цього закінфці згадуються серед автономних союзників Афін під час невдалої Сицилійської експедиції. Після завершення Пелопоннеської війни Закінф, ймовірно, опинився під впливом Спарти, оскільки у 374 році до н. е. афінський командир Тімофей під час повернення з Керкіри висадив на острові вигнанців із Закінфа та допоміг їм створити укріплений пост. Ці вигнанці належали до антиспартанської партії, тому місцева влада звернулася по допомогу до Спарти, яка відправила флот із 25 кораблів.[6][11][12]

Значення цього союзу для Афін полягало в тому, що він забезпечував джерело дьогтю. Дьоготь був ефективнішим захистом для обшивки кораблів, ніж смола, яка виготовлялася з соснової деревини. Афінський флот трирем потребував захисту від гниття та морських шкідників, тому нове джерело дьогтю мало високу цінність. Дьоготь добували з дна озера (нині відомого як озеро Кері) за допомогою гілок мирта, прив’язаних до кінців жердин. Потім його збирали в посудини та наносили безпосередньо на корпуси кораблів.[13] Альтернативно дьоготь перевозили до афінського морського арсеналу в Піреї для зберігання.[14] Окрім дьогтю та міло́су, афіняни також постачали деревину з різних регіонів для кораблебудування, оскільки обмежені лісові ресурси Греції вимагали імпорту якісної деревини. Це забезпечувало стабільне постачання матеріалів для будівництва та обслуговування флоту.[15]

Філіп V Македонський захопив Закінф на початку III століття до н. е., коли він був членом Етолійського союзу. У 211 році до н. е. римський претор Марко Валерій Левін захопив місто Закінф, окрім цитаделі. Згодом острів був повернутий Філіпу V. Римський полководець Марко Фульвій Нобіліор остаточно завоював Закінф для Риму у 191 році до н. е. Під час Мітрідатових війн острів атакував полководець Мітрідата Архелай, але напад було відбито.[6]

Середньовічний період

[ред. | ред. код]

У 459 році острів був пограбований вандалами під проводом Гейзеріха, які вивезли 500 місцевих аристократів у полон.[16] Закінф, імовірно, уникнув слов’янських вторгнень VI–VII століть, оскільки на острові не зафіксовано слов’янських топонімів.[16]

У середній візантійський період (VII–XII століття) Закінф входив до складу феми Кефалонія, а місцева єпархія також підпорядковувалася Кефалонії (а згодом — митрополії Коринфа).[16] У 880 році острів зазнав набігу аглабідів, однак вони були розбиті візантійським флотом під командуванням Насара.[16] У 1099 році Закінф був пограбований пізанцями, а у 1185 році захоплений Маргаритом із Бріндізі, після чого увійшов до складу Пфальцграфства Кефалонії та Закінфа.[16] На острові було встановлено латинське католицьке єпископство поряд з православним.[16]

Венеційський період та новітня історія

[ред. | ред. код]

До 1460 року, за правління Мехмеда II, османські турки встановили контроль над більшою частиною Пелопоннесу, за винятком кількох міст, що залишалися під владою Венеції: Аргоса, Нафпліона, Монемвасії, Метоні та Короні. Після падіння Гексаміліону, який мав слугувати оборонною лінією через Коринфський перешийок і захищати Пелопоннес, Леонардо III Токко погодився з Венецією прийняти 10 000 біженців із цього регіону. Володіння Леонардо III Токко ставали дедалі вразливішими до нападів османських турків. Серед цих біженців були греки, арваніти та деякі венеційські чиновники.[17]

Закінф був захоплений Османською імперією у 1478 році, але вже у 1482 році його відвоювала Венеційська республіка.[16] Острів залишався під владою Венеції як частина Венеційських Іонічних островів до падіння Венеційської республіки у 1797 році. Після цього він послідовно перейшов під французьке правління, став частиною автономної Септинсулярної республіки у 1800 році, а у 1807 році знову повернувся під владу Франції. У 1809 році острів захопила Велика Британія, після чого він увійшов до складу Сполучених Штатів Іонічних островів і залишався там до Об’єднання Іонічних островів з Грецією у 1864 році.

Друга світова війна

[ред. | ред. код]

Під час окупації Греції державами Осі мер Лукас Карер та єпископ Хризостом Дімітріу відмовилися виконати німецький наказ про складання списку членів єврейської громади міста для депортації до таборів смерті. Натомість вони сховали всіх (або більшість) євреїв міста в сільських районах острова. За деякими даними, усі 275 євреїв Закінфа пережили війну.[18][19] Обох згодом було визнано Праведниками народів світу організацією Яд Вашем. Для порівняння, понад 80% грецьких євреїв були депортовані до таборів смерті та вбиті під час Голокост.[20]

Землетруси

[ред. | ред. код]

Закінф зазнав руйнівного землетрусу магнітудою 7,3 12 серпня 1953 року, який знищив більшість будівель на острові. Після цього всі споруди були посилені для захисту від подальших поштовхів. 26 жовтня 2018 року землетрус магнітудою 6,4 на південь від острова не спричинив жертв, але пошкодив місцевий пірс і монастир XIII століття.[21]

Географія

[ред. | ред. код]
Супутникове зображення Закінфа

Закінф розташований у східній частині Іонічного моря, приблизно за 20 кілометрів (12 миль) на захід від материкової Греції (Пелопоннес). Острів Кефалонія лежить приблизно за 15 кілометрів (9 миль) на північ. Це найпівденніший із основної групи Іонічних островів (не враховуючи віддалену Кітіру). Закінф має приблизно 40 кілометрів (25 миль) у довжину та 20 кілометрів (12 миль) у ширину, а його площа становить 405,55 км2 (156,58 миля2).[3] Довжина берегової лінії — приблизно 123 км (76 миля). За переписом 2011 року населення острова становило 40 759 осіб.[22] Найвища точка — гора Врахіонас, висотою 758 метрів (2 487 футів).

Закінф має форму наконечника стріли, де «вістря» (мис Скінарі) спрямоване на північний захід. Західна половина острова є гірським плато, а південно-західне узбережжя переважно складається зі стрімких скель. Східна частина — це густо заселена родюча рівнина з довгими піщаними пляжами, перерваними кількома окремими пагорбами, зокрема Бохалі, який домінує над містом, та півостровом Василікос на північному сході. Півострови Василікос на півночі та Марафія на півдні утворюють широку мілку затоку Лаганас у південно-східній частині острова.

Столиця, яка має ту саму назву, що й регіональна одиниця, — місто Закінф. Воно розташоване на східній частині північного узбережжя. Окрім офіційної назви, місто також називають Хора (тобто «місто» — поширена назва в Греції, коли острів і його головне місто мають однакову назву). Порт Закінфа має поромне сполучення з портом Кілліні на материку. Інший пором з’єднує село Агіос Ніколаос із Аргостолі на Кефалонії. До складу муніципалітету та регіональної одиниці також входять невеликі незаселені острови навколо Закінфа: Маратонісі, Пелузо, Агіос Состіс у затоці Лаганас, Агіос Ніколаос біля однойменного порту на північному краю та Агіос Іоанніс біля Порто Вромі на західному узбережжі.

Флора і фауна

[ред. | ред. код]
Логгерхедська морська черепаха в Закінфі

М’який середземноморський клімат і рясні зимові опади зумовлюють густу рослинність на острові. Основними сільськогосподарськими продуктами є оливкова олія, коринка, виноград і цитрусові. Закінфська коринка — це невеликий солодкий безнасінний сорт винограду, що є ендемічним для острова.

Затока Лаганас є місцем розташування першого в Греції національного морського парку та головною зоною гніздування логгерхедських морських черепах (Caretta caretta) у Середземному морі.[23]

Клімат

[ред. | ред. код]

Закінф має середземноморський клімат із спекотним літом (Csa) — жарким і сухим, та м’якою або прохолодною дощовою зимою. Як і більшість Іонічних островів, він отримує значну кількість опадів узимку, тоді як літо переважно спекотне й сонячне. Середньорічна температура становить близько 18,5 °C (65,3 °F), а вологість є досить високою протягом усього року, навіть у літні місяці.

Клімат Закінф (1961–1990, екстремуми 1961–дотепер)
Показник Січ. Лют. Бер. Квіт. Трав. Черв. Лип. Серп. Вер. Жовт. Лист. Груд. Рік
Абсолютний максимум, °C 20,2 22,8 24,2 29,8 35,0 39,4 42,2 40,0 36,8 32,0 26,6 22,2 42,2
Середній максимум, °C 14,4 14,5 16,1 18,9 23,4 27,8 30,7 30,6 27,6 23,0 19,0 15,8 21,8
Середня температура, °C 11,3 11,5 12,9 15,5 19,8 24,1 26,7 26,6 23,8 19,6 15,8 12,8 18,4
Середній мінімум, °C 8,1 8,2 9,2 11,1 14,4 18,2 20,4 20,9 18,8 15,7 12,5 9,6 13,9
Абсолютний мінімум, °C −2,6 −2 0,0 2,6 5,0 8,4 12,0 13,4 10,0 5,2 2,8 0,2 −2,6
Норма опадів, мм 150.4 112.8 89.6 51.3 17.0 7.2 5.0 9.1 25.4 146.5 159.1 169.9 943.3
Днів з опадами 12,8 11,3 8,2 6,1 2,5 1,1 0,5 0,9 2,8 8,1 11,0 13,2 78,5
Вологість повітря, % 74.3 72.8 72.8 71.7 67.8 62.8 59.3 61.2 66.7 71.7 76.0 75.3 69.4

Пам’ятки

[ред. | ред. код]
Навайо (корабельна аварія) затока

Відомими пам’ятками є пляж Навайо — затока на північно-західному узбережжі, ізольована високими скелями та доступна лише з моря. Численні природні «блакитні печери» вирізані у скелях навколо мису Скінарі; доступ до них можливий лише невеликими човнами, які є популярними серед туристів.[24] Кері на півдні острова — гірське село з маяком. Уся західна берегова лінія від Кері до Скінарі містить різноманітні скельні формації, включно з природними арками.[25]

Північне та східне узбережжя характеризуються численними широкими піщаними пляжами, деякі з яких є популярними туристичними курортами влітку. Найбільший курорт — Лаганас. Острівець Маратонісі (також відомий як «Черепашачий острів») поблизу Лімні Керіу вкритий тропічною рослинністю, має бірюзові води, пляжі та морські печери. Пагорб Бохалі над містом Закінф містить невеликий венеційський замок.

Адміністративний поділ

[ред. | ред. код]

Закінф є окремою регіональною одиницею у складі регіону Іонічні острови та єдиним муніципалітетом цієї регіональної одиниці. Адміністративним центром є Закінф, головне місто острова.[джерело?]

Регіональна одиниця

[ред. | ред. код]

У межах адміністративної реформи 2011 року (Програма Каллікратіс) регіональну одиницю Закінф було створено на основі колишньої номархії Закінф (грец. Νομός Ζακύνθου). Вона мала ті самі межі, що й сучасна регіональна одиниця. У межах тієї ж реформи нинішній муніципалітет Закінф було сформовано шляхом об’єднання шести колишніх муніципалітетів:[26]

Демографія

[ред. | ред. код]
Руїни церкви та монастиря Панагія Скопіотісса на горі Скопос
  • 1889: 44 070 (острів), 18 906 (місто)
  • 1896: 45 032 (острів), 17 478 (місто)
  • 1900: 42 000
  • 1907: 42 502
  • 1920: 37 482
  • 1940: 42 148
  • 1981: 30 011
  • 1991: 32 556 (острів), 13 000 (місто)
  • 2001: 38 596
  • 2011: 40 759

У 2006 році було зафіксовано 507 народжень і 407 смертей.[джерело?] Закінф є одним із регіонів із найвищим приростом населення в Греції. Також це одна з трьох номархій (із 54), у яких сільське населення має позитивний приріст. Фактично, темпи зростання сільського населення тут вищі, ніж міського. Із 507 народжень 141 припадає на міські райони та 366 — на сільські. Із 407 смертей 124 сталися в міських районах і 283 — у сільських.[джерело?]

Населення острова за результатами перепису 2021 року становило 38 317 осіб. Демографічна ситуація тут відзначається високою стабільністю. Економіка острова гарно збалансована: окрім масштабної індустрії літнього туризму, значна частина жителів зайнята в успішному аграрному секторі, зокрема у виробництві елітної оливкової олії, родзинок та вина. Це дозволяє утримувати молодь та забезпечувати постійні робочі місця протягом усього року.[27][28]

Культура

[ред. | ред. код]
Ніколаос Кутузіс, автопортрет

Література

[ред. | ред. код]

Оскільки Закінф перебував під владою Венеційської республіки, він мав значно тісніші зв’язки із західноєвропейськими літературними традиціями, ніж інші регіони, заселені греками.

Одним із ранніх літературних творів острова є Rimada — поема XVI століття, романтичний віршований твір про Олександра Великого.[29]

Серед ранніх відомих авторів — Цанес Коронеос, автор Andragathemata of Bouas, історико-художнього твору;[30][31] Ніколаос Луканіс — гуманіст епохи Відродження XVI століття;[32] Маркос Дефаранас (1503–1575), ймовірний автор Rimada;[33] Пахоміос Руссанос (1508–1553) — вчений і теолог;[34]Шаблон:Full citation needed та Антоніо Катифоро (1685–1763) — граматик і сатирик.[35][36][37]

Наприкінці XVIII століття сформувалася так звана Іонічна школа літератури, представлена переважно ліричною та сатиричною поезією в руслі європейського романтизму того часу. Вона також зробила внесок у розвиток сучасного грецького театру. Важливим поетом цієї школи був закінфянин Діонісіос Соломос; іншим — Ніколаос Кутузіс, який також є значною постаттю Іонічної школи живопису. Серед інших — Георгіос Тертсетіс (1800–1873), політик, поет і історик.

Роман 1998 року Fugitive Pieces канадської авторки Енн Майклз містить розділ, дія якого відбувається на Закінфі під час нацистської окупації. Молодий єврейський оповідач Якоб Бір приховується в сільському будинку. Він зазначає, що поки він мав відносний комфорт кімнати, «тисячі були запхані в печі, каналізації, сміттєві баки…». У тексті згадуються відмова мера Каррера та архієпископа Хризостома співпрацювати з німцями.[38]

Транспорт

[ред. | ред. код]
Міжнародний аеропорт Закінф (ZTH)

Острів покритий мережею доріг, яка особливо щільна у рівнинній східній частині. EO35 є головною дорогою острова, що проходить між столицею та Кері на півдні.[39] Основні провінційні дороги (загалом їх 20 на острові) включають: провінційну дорогу Закінф 1 — від столиці до Василікоса на сході; провінційну дорогу 6 — від столиці до Волімес на півночі; та провінційну дорогу 20 — головну дорогу західної частини острова.[40]

На острові є один аеропорт — Міжнародний аеропорт Закінф, розташований біля дороги EO35, який забезпечує авіасполучення з іншими грецькими та іноземними аеропортами. Він відкритий у 1972 році та знаходиться за 4,3 км (2,7 миля) від Закінфа.

Закінф також має два порти: головний порт у столиці та ще один у селі Агіос Ніколаос. З головного порту здійснюється поромне сполучення з портом Кілліні, який є основним пунктом прибуття на острів з материкової частини Греції морем. З порту Агіос Ніколаос є сполучення з островом Кефалонія.

Наука

[ред. | ред. код]

Іонічний університет має кафедру навколишнього середовища, яка з 2003 року розташована на Закінфі. Вона розвинула лабораторну та польову інфраструктуру на острові, а також на островах Строфади.[41]

Прісноводні ресурси Закінфа обмежені, тому на острові реалізується грецько-норвезька освітня співпраця. Science Park Zakynthos є спільним проєктом Технологічного освітнього інституту Іонічних островів (TEI), Норвезького університету наук про життя (UMB), а також Therianos Villas і сімейної ферми Therianos на Закінфі.[джерело?]

Відомі особи

[ред. | ред. код]
Бюст Павлос Каррер

Серед найвідоміших закінфян — поет XIX століття Діонісіос Соломос, чия статуя встановлена на головній площі міста. Італійський поет Уго Фосколо народився на Закінфі: він написав сонет «A Zacinto», присвячений острову.[42]

Антоніос Комутос — другий глава держави («князь») Септинсулярної республіки — походив із Закінфа. Його нащадок Миколас II нібито прийняв титул герцога Закінфа, хоча ця претензія є спірною.

Поетеса і драматург початку XIX століття Елізабет Мутзан-Мартінегу, перша визначна жінка-авторка в новогрецькій літературі, народилася на острові. Андреас Везалій, відомий анатом епохи Відродження, помер на Закінфі після корабельної аварії під час паломництва до Святої Землі. Його тіло, ймовірно, було поховане на острові, але місце поховання втрачено.

Туризм

[ред. | ред. код]

Музей Соломоса і видатних закінфян на площі Святого Марка містить місцеві твори мистецтва XVIII–XIX століть, скульптури, музичні інструменти епохи видатних закінфян та кераміку. Особливе місце в експозиції присвячене Діонісіосу Соломосу та Андреасу Калвосу.[43]

З середини 1980-х років Закінф став популярним центром молодіжного туризму (18–30 років), особливо в районі Лаганас, який із тихого села перетворився на осередок нічних клубів, барів і ресторанів.[44][45]

Міжнародні відносини

[ред. | ред. код]

Закінф є містом-побратимом:

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Назви різними мовами:
    • грец. Ζάκυνθος – офіційна назва грецькою мовою
    • італ. Zacinto – сучасна назва італійською мовою
    • вен. і італ. Zante, грец. Τζάντε – давніші назви, що походять з венеційської мови)
  2. ↑ в українській мові також поширеною є назва Закінф
  3. ↑ Також пишеться як Закінтос, а традиційна латинізована форма — Закінт (грец. Ζάκυνθος, романізовано: Zákynthos, вимовляється [ˈzacinθos] ⓘ; італ. Zacinto, вимовляється [dzaˈtʃinto]).
  4. ↑ Венеційська назва, що в італійській мові вимовляється як [ˈdzante], а в англійській — [ˈzænti] або [ˈzɑːnteɪ].[1][2] Грецька форма — Τζάντε (романізовано: Tzánte), вимовляється [ˈdza(n)de].

Джерела

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Zante. Collins English Dictionary. HarperCollins. Процитовано 5 травня 2019.
  2. ↑ "Zante" (US) and Zante. Lexico UK English Dictionary. Oxford University Press. Архів оригіналу за 16 грудня 2019.
  3. 1 2 Population & housing census 2001 (incl. area and average elevation) (PDF) (гр.). National Statistical Service of Greece. Архів оригіналу (PDF) за 21 вересня 2015.
  4. ↑ Hiltner, Stephen (7 серпня 2019). Shipwrecks and Secluded Beaches: Exploring the Greek Island of Zakynthos. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 7 січня 2020.
  5. ↑ Zakynthos. VisitGreece (англ.). Архів оригіналу за 13 січня 2026. Процитовано 6 лютого 2026.
  6. 1 2 3 Smith, William (1854). Dictionary of Greek and Roman Geography. John Murray.
  7. ↑ Pausanias, Description of Greece, 8.24.3.
  8. ↑ A Dictionary of Greek and Roman biography and mythology, Zacynthus. Tufts University. Процитовано 29 листопада 2025.
  9. ↑ Stephanus of Byzantium, Ethnica, Z294.3. topostext.org. Процитовано 29 листопада 2025.
  10. ↑ Thucydides, History of the Peloponnesian War, 2.66
  11. ↑ Thucydides. History of the Peloponnesian War. Переклад: Richard Crawley. 2.8. Процитовано 24 липня 2010.
  12. ↑ Diodorus Siculus (1946). Library of History. Т. 4. Переклад: C. H. Oldfather. Loeb Classical Library. 11.84.7. ISBN 978-0-674-99413-3. Процитовано 24 липня 2010.
  13. ↑ Herodotus (1910). History of Herodotus. Переклад: George Rawlinson. 4.195. Процитовано 24 липня 2010.
  14. ↑ Hale, John (2009). Lords of the Sea: The Epic Story of the Athenian Navy and the Birth of Democracy. New York: Viking. с. 107. ISBN 978-0-670-02080-5.
  15. ↑ Casson, Lionel (1995). Ships and Seamanship in the Ancient World. Johns Hopkins University Press. с. 234. ISBN 9780801851308.
  16. 1 2 3 4 5 6 7 {{{2}}} в ЄДР.
  17. ↑ Κολυβά, Μ. (1989). Η Ζάκυνθος μεταξύ του α' και του γ' βενετο-τουρκικού πολέμου. Συμβολή στην πολιτική ιστορία και στην ιστορία των θεσμώ. Greece: Εθνικό και Καποδιστριακό Πανεπιστήμιο Αθηνών-Φιλοσοφική Σχολή-Τμ. Ιστορίας και Αρχαιολογίας.
  18. ↑ Zakynthos. United States Holocaust Memorial Museum. Процитовано 1 серпня 2017.
  19. ↑ The miraculous story of the Jews of Zakynthos. The Jerusalem Post. ISSN 0792-822X. Процитовано 10 січня 2018.
  20. ↑ History of the Jewish Communities of Greece, American Friends of the Jewish Museum of Greece [Архівовано 2007-06-29 у Wayback Machine.], afjmg.org. Retrieved 7 December 2014.
  21. ↑ Zakynthos earthquake: Greek island shaken by 6.4 tremor. BBC. Процитовано 26 жовтня 2018.
  22. ↑ Απογραφή Πληθυσμού – Κατοικιών 2011. ΜΟΝΙΜΟΣ Πληθυσμός (гр.). Hellenic Statistical Authority.
  23. ↑ Alberti, Mia (27 липня 2021). Pandemic gives breathing room to endangered sea turtles. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Процитовано 24 квітня 2023.
  24. ↑ Zakynthos Blue Caves: The Blue Caves of Zakynthos Greece, Ionian. Процитовано 18 червня 2015.
  25. ↑ Carole Simm. Beaches in Zakynthos, Greece. USA Today Travel. Архів оригіналу за 10 липня 2015. Процитовано 18 червня 2015.
  26. ↑ ΦΕΚ A 87/2010, Kallikratis reform law text (гр.). Government Gazette.
  27. ↑ Hellenic Statistical Authority (ELSTAT) — 2021 Census Results
  28. ↑ Greek Reporter: Population in Greece According to 2021 Census
  29. ↑ Moennig, Ulrich (2016). A Hero without Borders: 1. Alexander the Great in Ancient, Byzantine and Modern Greek Tradition. У Cupane, Carolina; Krönung, Bettina (ред.). Fictional Storytelling in the Medieval Eastern Mediterranean and Beyond. Leiden: Brill. с. 159—89. ISBN 9789004307728.
  30. ↑ Νέα έκδοση: Roberta Angiolillo: Tzane Koroneos. Le gesta di Mercurio Bua, Edizioni dell'Orso Alessandria 2013 (book review). early-modern-greek.org. Архів оригіналу за 6 лютого 2017. Процитовано 2 лютого 2017.
  31. ↑ Angiolillo, Roberta, ред. (2013). Tzane Koroneos. Le gesta di Mercurio Bua. Alessandria: Edizioni dell'Orso. ISBN 978-88-6274-458-4.
  32. ↑ Bruce Merry (2004). Encyclopedia of Modern Greek Literature. Greenwood Publishing Group. с. 192. ISBN 978-0-313-30813-0.
  33. ↑ Molly Greene (2010). Catholic Pirates and Greek Merchants: A Maritime History of the Early Modern Mediterranean. Princeton University Press. с. 37–. ISBN 978-0-691-14197-8.
  34. ↑ Benisis, Marios (2006). Ο ΠΑΧΩΜΙΟΣ ΡΟΥΣΑΝΟΣ ΚΑΙ ΤΟ ΣΥΓΓΡΑΦΙΚΟ ΤΟΥ ΕΡΓΟ. {{cite journal}}: Cite journal вимагає |journal= (довідка)
  35. ↑ Catiforo, Antonio (1685–1763).
  36. ↑ Margherita Losacco (2003). Antonio Catiforo e Giovanni Veludo: interpreti di Fozio (італ.). EDIZIONI DEDALO. ISBN 978-88-220-5807-2.
  37. ↑ Falcetta, Angela (2010). Diaspora ortodossa e rinnovamento culturale: il caso dell'abate greco-veneto Antonio Catiforo (1685–1763). Cromohs (15): 1—24. doi:10.13128/Cromohs-15468. Архів оригіналу за 3 лютого 2017. Процитовано 2 лютого 2017.
  38. ↑ Anne Michaels (1998). Fugitive Pieces. Vintage. с. 194. ISBN 978-0-679-77659-8.
  39. ↑ Шаблон:Cite Greek roads
  40. ↑ Шаблон:Cite Greek roads
  41. ↑ culture.teiion.gr Technological Educational Institute of Ionian Islands [Архівовано 29 June 2009 у Wayback Machine.], teiion.gr. Retrieved 18 June 2015.(гр.)
  42. ↑ Fóscolo, Ugo (італ.). Istituto dell'Enciclopedia Italiana. Архів оригіналу за 30 вересня 2023. Процитовано 2 липня 2024.
  43. ↑ Μουσείο Σολωμού & Επιφανών Ζακυνθίων [Museum of Solomon and Epiphany Zakynthos]. zakynthos-museumsolomos.gr. Архів оригіналу за 24 листопада 2020. Процитовано 8 травня 2023.
  44. ↑ Usborne, Simon (11 жовтня 2019). On Zakynthos, a bohemian British beach club grows up. Financial Times. Процитовано 24 січня 2025.
  45. ↑ Trip to Zakynthos and Navagio - The Shipwreck Beach of Greece (амер.). Процитовано 20 вересня 2019.
  46. ↑ Serravalle si gemellerà con l'isola di Zante (італ.). 28 вересня 2014. Процитовано 14 січня 2024.

Загальні джерела

[ред. | ред. код]

Зовнішні посилання

[ред. | ред. код]

Закінф у Вікімандрах

Шаблон:Регіональні одиниці Греції Шаблон:Kallikratis-Ionian Islands Шаблон:Zakynthos div

Шаблон:Prefectures of Greece

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Закінф&oldid=48363652