Замішанці

Замішанці
Відкриття читальні товариства «Просвіта» у Бонарівці на Замішанщині, 14 липня 1932.
Самоназва	русини / українці
Мапа розселення
Регіон	Стрижівський і північ Коросненського повітів
Кількість	бл. 9 тис. (1939)
Раса	європеоїди
Походження	як субетнічна група утворились в період заселення Погор'я у XV—XVI ст.
Близькі до	бойки, долиняни, лемки
Входить до	українці
Мова	замішанський діалект української мови
Релігія	православ'я, греко-католицизм, католицизм
Відомі з	XIX ст.
Замішанці у Вікісховищі

Заміша́нці (пол. Zamieszańcy)  — історико-етнографічна група українського населення, яка сформувалася у XV—XVI ст. на Закерзонні і проживала там до сер. XX століття, на теренах Стрижівського та Коросненського повітів сучасного Підкарпатського воєводства у Польщі. Була однією з локальних українських етногруп, проміжною між надсянцями та лемками, що проживала у замкненому етнолокальному ареалі, сформованому з кількох сіл-етноанклавів. Так замішанці історично утворили своєрідний «український острів» в передгірській місцевості, де їхня мова мала риси як бойківських, так і надсянських говорів, а спосіб життя — власні культурні та релігійні особливості.

На початку XX століття чисельність замішанців складала близько 8–9 тисяч осіб. До середини XX століття група зазнала значних змін через демографічні, політичні й соціальні потрясіння, у тому числі економічну міграцію до Північної Америки, русифікаційні та полонізаційні впливи, а також радянсько-польські етнополітичні трансформації.

У 1945 році, на тлі післявоєнних переселень, 90 % замішанців депортували з традиційних місць проживання в Закерзонні на територію Української РСР. Частина з них осіла на Прикарпатті, в тому числі в передмісті Снятина (колишній Августдорф) та в навколишніх селах, де вони інтегрувалися в місцеве сільське життя, зберігаючи свої мовні й культурні традиції. Після депортації замішанці були частково включені до господарських та військових структур Радянського Союзу (СРСР), а деякі зазнали репресій у зв'язку з підозрою в підтримці місцевих загонів Української повстанської армії. Після відновлення незалежності України дослідники та краєзнавці почали активно вивчати історію та культуру замішанців, їхню діаспору й вплив на топонімічний, етнолінгвістичний та культурний ландшафти Західної України і Закерзоння.

Етимологія назви

Назву «замішанці» вперше ввів у науковий обіг 1894 року Іван Верхратський. Ярослав Пащак, спираючись на праці Верхратського та Івана Зілинського, трактував її як відображення тривалих контактів різних етнокультурних груп на пограниччі українських говірок. Йдеться не лише про змішання окремих мовних рис, а про складний діалектний комплекс із елементами лемківських, наддністрянських і поліських говорів. Пащак підкреслював, що ця назва фіксує діалектно-генетичну змішаність і формування окремої мовної спільноти. Водночас Іван Зілинський допускав гіпотезу Ізидора Шараневича про можливий вплив оселених тут запорожців.

За Генриком Ольшанським, місцеві поляки називали цей край «Руссю», а назва «замішанці» з’явилася в етнографії у XIX ст. для означення українського населення, яке проживало серед поляків і зазнавало їхнього культурного впливу, зберігаючи водночас власні риси. Зенон Кузеля вважав замішанців групою, близькою до лемків, які зберігали самоідентифікацію як русини. Вальдемар Балда наголошує на дискусійності походження назви та невизначеності меж їх розселення.

Роман Матвійчина розглядає «замішанців» як локальну українську спільноту пограниччя, а сам термін — як зовнішній і не завжди прийнятний. На його думку, це не є «змішана» група. Він також підкреслює близькість місцевих говірок до лемківського діалектного масиву та застерігає від формального підходу до класифікації (зокрема, відсутність слова «лем» не є визначальною ознакою). У цьому контексті замішанці постають як органічна частина українського етнічного простору з власною історичною тяглістю та культурною самобутністю.

Історія

Населення

Як етнографічна група замішанці утворились в період заселення Погор'я, тобто у XV—XVI століттях, на єдиній ще не зайнятій території — найвищих ділянках із найгіршими фізико-географічними та ґрунтовими умовами. Це була місцевість, розташована на захід від традиційної етнографічної польсько-руської межі, що існувала до 1341 року. Навколишнє польське населення називало цю територію «Руссю», а її мешканців — русинами. Натомість лемки, що проживали південніше, називали їх замішанцями — через проживання серед польського населення. Наприкінці XVIII ст. тут проживало 4722 мешканці, з них 4318 українців-русинів (91,5 %), 316 поляків (6,7 %) та 88 євреїв (1,9 %). За 150 років населення подвоїлося і становило 8890 осіб у 1930 році, в тому числі 7595 українців (85 %), 1230 поляків (14 %) і 65 євреїв (1 %). Відсоткове збільшення польського населення відбулося шляхом часткової полонізації українців у двох віддалених селах (Гвоздянка і Блізнянка).

У працях українських істориків XIX століття питання заселення території Замішанщини розглядалося в контексті ширших студій над історією Галичини та її західних кордонів. До прикладу, Денис Зубрицький, спираючись на архівні матеріали, звертав особливу увагу на простір між Стрижевом і Коросном, який він означував як «околицю Бонарівки». Дослідник вважав, що Бонарівка була заснована 1439 року, а саму цю територію підкреслено трактував як історично руську, зазначаючи, що навіть польське населення називало її «землею Русі». Подібні спостереження відображають уявлення про етнічну специфіку регіону, зокрема про наявність там руського (українського) елементу. У цьому ж контексті Ізидор Шараневич висловлював гіпотезу, що територія між Стрижевом і Коросном могла бути заселена полоненими козаками, що, на його думку, пояснювало окремі особливості звичаїв та традицій місцевого населення. На думку Я. Пащака, у працях галицьких істориків ХІХ століття простежується тенденція розглядати територію Замішанщини як простір давнього руського заселення, із можливими специфічними історичними чинниками формування місцевої людності. Позицію Шараневича щодо заселення полоненими козаками опісля битви під Берестечком (1651) підтримує дослідниця Г. Добрянська-Попович. За однією з поширених версій походження, окрім нащадків русичів, замішанців також вважаються і нащадками козаків, які були поселені на цій території як осадники після XVII століття. Згідно з цим поясненням, їхні предки могли походити з козацького середовища і згодом осісти серед мазурського населення в околицях верхів’я річки Віслок. На користь цієї гіпотези вказували також деякі етнографічні спостереження. В дослідженні невідомого автора «Свобода» зазначалося, що чоловіки в замішанських селах часто мали риси зовнішності, які асоціювалися з козацьким типом — темне волосся, довгі вуса тощо. Водночас у їхній говірці та культурі простежувалися лише поодинокі сліди наддніпрянських мовних рис, тоді як загалом вона була ближчою до лемківських та галицьких говорів. За дослідженнями польського історика Генрика Ольшанського, замішанці відзначалися особливими звичаями та соціальною поведінкою, які вирізняли їх серед інших українських груп. У контактах із поляками вони користувалися правильною польською мовою, що робило їх невідрізненними від сусідів за одягом, говіркою та манерами. Водночас замішанці зберігали дистанцію у ставленні до лемків — мешканців гір, яких вони називали «гірняками». Вони підкреслювали власну відмінність і висміювали традиційну лемківську ношу, відмінну говірку, а особливо — бідність і невміння поводитися у товаристві. Про людину, яка порушувала соціальні або культурні норми, казали: «ти їси, як гірняк», «ти говориш, як гірняк», «ти дурний, як гірняк». Ольшанський вказував, що головною причиною такої неприязні до лемків була не лише соціокультурна дистанція, а й економічна перевага замішанців та їхнє знання прийнятих норм товариського і публічного поводження. Таким чином, їхні звичаї та манери були тісно пов'язані з прагненням відзначити власну культуру та статус у порівнянні з іншими українськими групами.

Ареал поширення

Замішанці представлені групою з 10 сіл у Стрижівському і Коросненському повітах сучасної Польщі, які були «українським островом»: Бонарівка, Ванівка, Вілька Братківська, Опарівка, Коростенка, Красна, Ріпник, Петруша Воля, Чорноріки, Близенька, Гвоздянка і Яблуниця. Замішанськими селами також були Бережанка, Лютча, Завадка, Висока Стрижовська, Вороблик Королівський та ін. Історик Б. Струмінський зазначав, що поселення замішанців із осередком у селі Ванівці (пол. Węgłówka) охоплювало сім сіл у Короснянському повіті та село Бонарівку в сусідньому Ряшівському повіті на півночі. Ці населені пункти, менші за навколишні польські села, водночас були дещо більшими за поселення Низького Бескиду й налічували від 300 до 2200 жителів (у середньому близько 1000 осіб на село). Загальна чисельність населення цієї групи становила приблизно 8000 осіб, із яких близько 6500 належали до замішанців. У складі цієї групи сіл два населені пункти мали помітну польську меншину, один — значну польську меншину, ще один — польську більшість. Загальна чисельність населення становила близько 8 000 осіб, з яких 6 500 (81 %) були «замішанцями», 2 400 (17,5 %) — поляками, а 100 (1,5 %) — євреями.

У дослідженнях Х. Чиборак та О. Данилка замішанці розглядаються як специфічний український етнічний анклав, що територіально складався з десяти сіл. Ця група населених пунктів була повністю оточена польським етнічним масивом, що зумовило її ізольований характер та особливості історичного розвитку. Географічно територія розселення замішанців локалізувалася на північ від Лемківщини та на захід від Надсяння. Дослідники підкреслюють стратегічне значення цього регіону в контексті української етнографії, визначаючи його як найзахіднішу точку компактного проживання українців на їхніх етнічних землях станом на середину XX століття.

• 
  Замішанці на австрійській мапі (1855)
• 
  Етнічна карта Підкарпаття (1880). Ареал замішанців представлений островом русинської мови навколо Венглівки
• 
  Мапа сучасного Стрижівського повіту
• 
  Мапа Замішанщини від проєкту Despotat, 2026

До 1840—1870-х років число цих сіл могло коливатись від 15 до 25. Точний підрахунок неможливий без опрацювання архівних даних і тому до таких сіл включено 14 населених пунктів. За даними польського історика Артура Бата, станом на 1945 рік замішанці були найменшою етнічною групою українців у Польщі. Центральним селом даного етноанклаву є село Бонарівка Стрижівської міської гміни. Наприкінці ХІХ століття розпочалася масова економічна міграція місцевого населення до США та Канади. На початку XX ст. там постійно або тимчасово перебувало понад 10 % від загальної кількості населення. Дослідник Вальдемар Балда підкреслює, що територіальне відокремлення замішанців від земель із домінуванням українського населення сприяло процесам полонізації. Попри це, замішанці як етнічна група українців зберігала релігійну належність і традиційну культуру. Напередодні Другої світової війни чисельність замішанців, за наведеними даними, сягала близько 9 тисяч осіб.

Каменярство

Каменярство на території Замішанщини було одним із найпоширеніших традиційних ремесел місцевого населення. Найбільшої слави набули каменярі з села Чорноріки, що розташовувалося поблизу покладів пісковику. Вони виготовляли жорна, бруси та млинові кола, а також використовували місцевий камінь для створення придорожніх фігур, релігійної скульптури, надгробних хрестів і мацев. Традиційна кам’яна пластика Замішанщини мала низку особливостей, які відрізняли її від мистецтва сусідньої Лемківщини. Місцеві придорожні каплички здебільшого були високими стовповими спорудами з однією або двома нішами. Надгробні пам’ятники та хрести також характеризувалися багатшим декоративним оздобленням: окрім традиційного зображення розп’яття, поширеними були скульптури ангелів, фігури святих та інші орнаментальні елементи.

Конкуренція москвофілів та українофілів

У останні роки XIX ст. у замішанських селах з'являються перші прихильники проукраїнської орієнтації, яких переважно направляли сюди з України. Вони знаходили послідовників передусім серед населення, яке до того часу не піддалося москвофільській ідеології. Українофільство здобувало прихильників у селах Опарівці, Бонарівці та частково в Петрушій Волі. Із цими поглядами дедалі частіше стикалася молодь, яка навчалася у міських школах, а також робітники, що працювали на нафтових копальнях поблизу Борислава. Напередодні Першої світової війни українофіли зміцнювали свої позиції і дедалі рішучіше протиставлялися давнішій москвофільській орієнтації. Неминучий вибух війни створював для обох рухів надію: одні сподівалися на приєднання до Росії, інші — на відродження України.

Для Австро-Угорщини особливо небезпечним був москвофільський рух, оскільки він передбачав співпрацю з ворожою Росією. Коли війна розпочалася, кількадесят найбільш освічених прихильників «великоруської» ідеї інтернували в австрійському таборі в Талергофі біля Грацу. Серед них були культурні діячі, заможні і шановані господарі та греко-католицькі священики. Багато з них не пережили суворих умов табору. Найбільшою втратою для місцевих русофілів та всього руського населення стало ув'язнення їхнього духовного наставника, священика Теодора Марени, якого шанували також українофіли. Список осіб, які мали бути відправлені до табору, нібито опрацювали місцеві українські діячі. Прізвищ конкретних відповідальних за ці події не називали, а звинувачення ніколи не було підтверджене доказами. Щоб увічнити пам'ять мучеництва в австрійських таборах, у міжвоєнний час ставили так звані талерговські хрести. Один із таких хрестів із прізвищами парафіян-талергофців стоїть на цвинтарі в Ріпнику.

• 
  Дуб Ягеллонів у Ріпнику.
• 
  Скелі в селі Чорноріки (1847).
• 
  Хата замішанців Ванівки в Сяноку
• 
  Талергофський хрест у Ріпнику

Після закінчення Першої світової війни суперництво обох фракцій поновилося. З талергофського табору повернулася більшість діячів і прихильників. Вони відновили діяльність читальні «ім. Качковського», а в тих же селах засновували українські читальні «Просвіта». Проукраїнська орієнтація отримала сильного протектора — греко-католицьких священиків, навмисне направлених сюди церковною владою для залучення місцевого населення до свого табору. Течія, ворожа українству, протиставлялася священикам та будь-якій національній діяльності.

За оцінкою польського дослідника Генрик Ольшанський, місцеве населення Замішанщини доволі чутливо реагувало на спроби українізації у релігійному житті. Він зазначав, що навіть незначні зміни у літургії, як-от заміна слова «православний» на «правовірний», викликали масовий спротив: під час Служби Божої виникав шум, вірні демонстративно виходили з церкви, надсилали делегації до священика та відмовлялися від співпраці. Особливо гострою була реакція на впровадження культу святого Йосафата. У Ванівці місцеві мешканці кричали, свистіли і навіть кидали лавки з хору, коли священик виконував пісні на його честь. У Ріпнику образ святого Йосафата був викрадений парафіянами. В ході пошуків поліція не змогла його відшукати. Ольшанський підкреслював, що ці події свідчили про глибоке неприйняття населенням «накинутих» елементів української релігійної традиції і демонстрували, що культурні новації, сприйняті як частина національної політики, часто зустрічали рішучий опір у місцевій громаді.

Міжвоєнна доба

У міжвоєнний період, за спостереженнями польського дослідника Генрик Ольшанський, серед замішанців поширилася пролемківська орієнтація, яка поступово витіснила попередні русофільські симпатії. Він зазначав, що частина місцевого населення, яка раніше дистанціювалася від лемків і сприймала їх як окрему та «примітивнішу» групу, згодом почала ототожнювати себе з ними, підкреслюючи спільність походження з гірським населенням. Важливу роль у цьому процесі відігравала лемківська преса, зокрема часопис «Лемко», що видавався у Горлицях і формував національні орієнтації частини замішанців.

Ольшанський наводив свідчення мешканця Братківки (нар. 1908), батько якого був русофілом. Той згадував, що спочатку «мудріші» вважали себе русофілами, згодом переконували інших у приналежності до українців, однак частина громади не прийняла української ідентифікації й натомість обрала лемківську. Водночас дослідник підкреслював, що попри декларативне «братання» з лемками, місцеве населення одностайно виступило проти запровадження в школах лемківського підручника — так званого «Букваря» Троханівської. Однією з причин спротиву були відчутні мовні відмінності між місцевою говіркою та літературною нормою, запропонованою в підручнику. На ці різниці раніше звертав увагу Іван Верхратський у праці «Говір замішанців».

На думку Ольшанського, суперництво між національними орієнтаціями мало також позитивні наслідки для культурного й економічного розвитку замішанців. Читальні товариства «імені Качковського» та «Просвіта» активізували просвітницьку діяльність, організовували театральні вистави, хори та інші культурні заходи. Паралельно діяли українські й лемківські кооперативи, молочарні, впроваджувалися модерні методи господарювання. У результаті, за оцінкою дослідника, українські села досягли помітного економічного поступу, що викликало заздрість у польського населення сусідніх сіл.

• 
  Краєвид на село Бережанка, 2017.
• 
  Краєвид на село Гвоздянка, 2018.

Друга світова війна. Польсько-українське протистояння (1944—1945)

За даними історика Г. Ольшанського, весь період німецької окупації в регіоні відзначався відносною стабільністю, що дозволило місцевому населенню уникнути масштабних потрясінь. У цей час спостерігалася активізація національно-визвольних рухів: десятки молодих чоловіків, зокрема студенти львівських та наддніпрянських навчальних закладів, поповнили лави Української Повстанської Армії. Паралельно з цим частина мешканців воювала у складі польської Армії Крайової. Попри загальну напружену ситуацію в країні, великі польсько-українські збройні зіткнення оминули цю територію, що дозволило зберегти відносно мирні міжетнічні відносини до кінця війни. Інформацію Ольшанського заперечує український дослідник Андрій Бойда. Він зазначає, що у період 1944—1945 років українське населення Замішанщини, серед нього і села Бонарівка Стрижівського повіту, зазнало систематичних нападів з боку польських збройних формувань. Ці напади мали на меті фізичне знищення або витіснення українців із їхніх етнічних територій, які на той час були відрізані від основного українського масиву й оточені польськими селами.

Однією з жертв польського терору стала Юлія Опарівська — вчителька та мати Ярослави Бандери (дружини Провідника ОУН Степана Бандери). Попри попередження про небезпеку, вона не встигла виїхати на Захід і була вбита польськими бойовиками у власному будинку у присілку Завадка поблизу села Петрушева Воля 26 липня 1944 року, де працювала в школі. Тіло загиблої було перевезене родичами чоловіка до Бонарівки, де її таємно поховали на місцевому цвинтарі.

На початку вересня 1944 року німецькі війська були вибиті із території Замішанщини силами 1-го та частково 4-го Українських фронтів РСЧА під командуванням маршала Івана Конєва в ході Карпатсько-Дуклянської операції. У цей період у село увійшли війська 38-ї армії 1-го Українського фронту. Деякий час у Бонарівці розміщувалася ставка маршала І. Конєва. У своїх спогадах «Записки командуючого фронтом» він згадував окремі села Замішанщини як точки дислокації військових частин 38-ї армії: «Угруповання створити в районі Пшибувка, Оджиконь, Мала Красна, Лютча, Банарувка, Опарувка (5–15 км на північ і на північний захід від Кросно)». З поновленням радянської влади в Галичині в 1944 році, з'явилися нові умови для відновлення депортаційно-репатріаційних акцій, які проводились в першу радянську окупацію регіону. Їх відновлення зумовлювалося передусім тим, що за часів німецької окупації польсько-український міжетнічний конфлікт досяг свого апогею, і керівництво СРСР та Польської Народної Республіки розглядало єдиним шляхом його врегулювання обмін населенням.

Примусова депортація (1945)

У серпні 1944 року УРСР домовилася з Польщею про передачу їй західноукраїнських територій. 9 вересня 1944 року в Любліні було підписано угоду між урядом УРСР на чолі з Микитою Хрущовим та польським Комітетом національного визволення під керівництвом Едварда Осубки-Моравського, яка регламентувала обмін населенням: евакуацію українців із Польщі та польських громадян з УРСР. Згідно з положеннями угоди, із земель Замішанщини передбачалося переселити понад 7 тисяч осіб. Ті групи населення, які чинили опір виїзду до СРСР, згодом були депортовані на західні території Польщі під час операції «Вісла». Окремі групи місцевого населення зуміли уникнути масового переселення завдяки специфічним стратегіям адаптації. Зокрема, мешканці частково сполонізованого села Близнянка залишилися на своїх землях, оскільки громада завчасно змінила віросповідання на римо-католицьке. Аналогічним чином в інших населених пунктах вдалося залишитися лише поодиноким особам. Окрім того, певна частина депортованих змогла легалізуватися в рідних краях після 1948 року, коли репресивний контроль над тими, хто повернувся, дещо послабився.

Опісля депортації замішанців з постійного місця проживання у Стрижівськім повіті Польщі в травні 1945 року, найбільші діаспори цих сіл є у Снятині і в селах Отинійської ОТГ в Івано-Франківській області. Установити подальші напрями переміщення населення інших дев'яти сіл нині майже неможливо. Відомо, що ще в міжвоєнний період ці поселення вирізнялися внутрішньою неоднорідністю. За свідченнями депортованих і їх нащадків, депортація замішанців мала не лише етнічний, а й політичний вимір. До прикладу, частину мешканців, яких відносили до москвофільського середовища та «руського напряму», було переселено на схід, у тому числі до Донбасу та на територію Росії, що розглядалося як елемент державної політики щодо регіону.

В Снятині найбільша діаспора замішанців в червні 1945 року осіла в його передмісті Августдорф і в селі Горішнє Залуччя (зараз в складі Снятинської ОТГ). В 1947 р. замішанці були примусово загнані в колгоспи Прикарпаття, призвані у порядку призову в радянську армію або ж частково репресовані в рамках їх допомоги місцевим загонам УПА.За даними Володимира Карого, станом на 2017 рік найбільша кількість вихідців із Бонарівки на території Снятинського району проживала у Снятині, Горішньому Залуччі та Хуторі-Будилові. У Горішньому Залуччі на той час мешкало лише близько десяти осіб, народжених у Бонарівці, тоді як у 1945 році до цього села їх прибуло майже дві сотні.

Освоєння на Прикарпатті (1945 — 1950-ті)

Після переселення на територію УРСР замішанці змушені були самостійно шукати житло та налагоджувати побут. Їх розселяли розпорошено, що мало на меті зруйнувати групову окремішність і пришвидшити асиміляційні процеси. Попри спільну етнічну та релігійну належність із місцевим населенням і лише незначні відмінності у говорах, переселенці пережили тривалий період адаптації. У спогадах фіксуються випадки міжнаціональних непорозумінь, пов'язаних із розподілом житла та зміною населення після повоєнних депортацій. Частину осель, у яких раніше мешкали поляки, передавали переселенцям із території Польщі, що спричиняло конфлікти й напруження між місцевими жителями та новоприбулими. Місцеве населення не завжди розуміло причини депортації цієї групи, тому на початковому етапі нерідко виявляло недовіру або вороже ставлення. З часом, у процесі повсякденного співжиття, відбувалася поступова інтеграція замішанців у нове соціальне середовище.

За спогадами Миколи Голея, на початковому етапі у акліматизиції замішанців на Снятинщині відчутною була мовна відмінність між переселенцями та місцевим населенням. Попри спільну українську основу, бонарівський (замішанський) говір різнився наголосами й окремими мовними особливостями, що спричиняло непорозуміння та глузування з боку місцевих дітей. З часом ці відмінності поступово згладилися, а між дітьми та родинами встановилися дружні взаємини. Як згадував М. Голей, замішанці принесли із собою певні аграрні новації. За спогадами Голея, вони застосовували вдосконаленіші способи обробітку ґрунту та вирощування сільськогосподарських культур. Великою новинкою для Покуття став спосіб садіння картоплі рядами за допомогою плуга та кінної тяги, що забезпечувало рівномірність рядків і зручність підгортання. Місцеве населення спершу сприймало таку технологію з подивом, однак згодом вона поширилася в навколишніх селах і була перейнята як ефективніша практика господарювання.

Опісля освоєння на Прикарпатті, низка вихідців із замішанського села Бонарівка з них обіймала керівні посади, займалася науковою та мистецькою діяльністю. Водночас більшість із них свідомо утримувалася від вступу до Комуністичної партії. Велика частина замішанців зазнала репресій з боку радянської влади, в тому числі і за родинні зв'язки з провідником ОУН Степаном Бандерою. Саме за такі контакти свого часу постраждали брати Микола, Михайло, Роман та Іван Опарівські — родичі тестя Бандери Василя Опарівського. Схожим чином відбулось і відбулось з родиною Хом'яків. Вони переслідувань з боку радянських каральних органів через родинні зв'язки з провідником ОУН Степаном Бандерою. Зокрема, тітка художника з Бонарівки Івана Хом'яка (1943 р. н.) була дружиною Василя Опарівського — тестя Степана Бандери. Навесні 1951 року в межах операції з ліквідації зв'язків націоналістичного підпілля на Прикарпатті сім'ю Хом'яків, разом із трьома іншими родинами, що мали стосунок до Бандери, було примусово виселено з села Глибока поблизу Отинії. За спогадами Івана Хом'яка, депортацію здійснювали співробітники НКВС, які прибули на автомобілях марки «Студебекер». Процес супроводжувався знищенням майна: дерев'яну хату сім'ї було повністю розібрано протягом години.

За кілька десятиліть замішанці інтегрувалися з місцевим населенням Станіславщини (сучасна Івано-Франківська область). Серед нащадків з родин із села Бонарівка зафіксовано декілька осіб, що досягли значних професійних та суспільних результатів. До прикладу, Мирослав Андрійович Мамчак, син родини, яка раніше проживала в Бонарівці та мала власну кузню, здобув військову кар'єру, став капітаном I рангу Чорноморського флоту, одним із перших офіцерів цього флоту незалежної України. В 1990-х роках присягнув на вірність Українській державі. Додатково він є членом Національної спілки журналістів України, лауреатом літературних премій та автором кількох монографій і публікацій, присвячених становленню українського флоту. Микола Макарович Солтисік є художником і педагогом, який тривалий час викладав у Косівському училищі (згодом інституті) прикладного та декоративного мистецтва, здійснюючи вплив на розвиток місцевої художньої школи.

Дослідження і публікації джерел

Монографія Артура Баті про замішанців.

Дослідження замішанців почав український етнограф Іван Верхратський в 1894 році. Подальші дослідження здійснювали українські історики і етнографи Ізидор Шараневич, Михайло Грушевський, Іван Зілинський, Орест Зілинський та інші. Після відновлення незалежності, проблемою займалися українські краєзнавці З. Буцьо, М. Голей, М. Мамчак, Я. Пащак, Г. Добрянська-Попович, а також польські історики Г. Ольшанський, А. Бата ін. На сучасному етапі дослідниками замішанців є історики О. Малярчук і А. Бойда, мовознавиця Л. Колєснік, письменниця Н. Шейко-Медвєдєва і ін. В 2021 році в Коломиї були опубліковані спогади Петра Пащака — дяка Покровської церкви села Бонарівка.

Окремі польські дослідження свого часу були піддані критиці. До прикладу, в 2013 році дослідник і журналіст Богдан Гук характеризував працю Артура Баті та Міхала Лучая як такі, що містять значну інтелектуальну та видавничу плутанину. Рецензент критикує авторів за спроби протиставити русинську та українську ідентичності, зауважуючи, що вони нарікають на «українізацію» замішанців замість визнання природного процесу їхньої національної самоідентифікації. На думку Гука, польські дослідники зосередилися лише на етнографічному аспекті — описі побуту та матеріальної культури, — повністю проігнорувавши національну суть цієї групи.

Окрему увагу автор рецензії приділяє запереченню тези про «польськість» регіону. Він рішуче відкидає твердження, що території на північ від Коросна були польськими землями, лише частково заселеними «руською людністю». Гук наголошує, що візантійсько-руська (українська) культура була присутня тут протягом століть і ці землі були невіддільною (частина/ознака) частиною українського етнічного простору до моменту депортацій 1944—1947 років. Рецензент порівнює долю українських сіл, зокрема Бонарівки, Ванівки та Гвоздянки із єврейськими «штетлями». Він вказує на трагізм ситуації, коли після виселення корінних жителів автори описують порожній простір із «дешевим сентиментом», не аналізуючи глибинні причини та наслідки знищення цього культурного шару. Гук зауважує, що такий дилетантський підхід приховує справжню історію замішанського анклаву. Підсумовуючи, Богдан Гук вважає праці Баті та Лучая недостатньо фаховими через низку неясних або помилкових формулювань, як-от твердження про відсутність церков у «руських колоністів» чи невірні датування релігійних процесів. Замість цих видань він рекомендує звертатися до більш ретельних праць Себастьяна Дубеля-Дмитрішина та Модеста Гумецького, які об'єктивніше висвітлюють історію замішанців.

Субдіалект

Іван Верхратський у своїй монографії «Говір замішанців» яка була видана 1894 році зачислює їх до лемків, а їх субдіалект вважає за лемківський піддіалект. З цими твердженнями також погоджується Іван Зілинський, Марія Пшепюрська-Овчаренко, Юрій Шевельов. Іван Зілинський зараховує його до західної групи карпатських говорів за ознакою сталого наголосу.

Результати лінгвістичних досліджень Івана Верхратського, зібрані ним під час подорожі 1891 року та опубліковані у 1894 році, стали першим фундаментальним описом говору замішанців. Дослідник обґрунтував виокремлення цієї групи в окремий діалектний масив, зафіксувавши, що попри територіальну близькість до Лемківщини, замішанський говір має суттєві відмінності у фонетиці та лексиці. Зокрема, було зауважено, що типова лемківська частка «лем» у цій місцевості майже не вживається, а самі мешканці називають ячмінь «ярец», а хату — «хыжа». Одним із головних відкриттів Верхратського стало явище придиху перед початковими голосними (наприклад, яптыка, ївця, ўосот), що було невластивим для сусідніх говорів. Він також детально описав складну систему вокалізму, виділивши три типи звука «и» (грубий, середній та м'який), та зафіксував особливу вимову звука [а] перед [ў] у формах минулого часу, яка наближається до [о] (маў, впаў).

У замішанських говірках послідовно збережено граматичні риси, характерних для інших південно-західних говорів української мови, зокрема й для покутського, а саме: 1) у відсутності подвоєння приголосних в іменниках середнього роду на «-ння» (ко|р'ін'а, ка|м'ін'а), словозмінні особливості іменників форми давального відмінка однини іменника чоловічого роду із закінченням «-ови / -еви» (|л'ікареви, сус'і|дови, Пет|рови), орудного відмінка однини іменника жіночого роду із закінченням «-оў» (Лесиў). родовий та знахідний відмінків іменників із закінченням «-иў / -іў» (с|лези з |оч'іў), іменники зі значенням збірності у родового відмінка мають форму називного (йа і до |д'іти радиў|, пйат|дес'ат |л'уде |биўо, з|бераĭ |д'іти двох), місцевий відмінок чоловічого роду із закінченням «-и» (на квар|тири). А також, іменники чоловічого та жіночого роду у формі називного відмінка мають закінчення «-е» (прав|диве |лемке, |шитке ха|лўупе); 2) закінчення «-оĭ» у прикметниках чоловічого і середнього роду (Черн'і|вецкоĭ ун'іверси|тет, Дро|гобицкоĭ / |Луцкоĭ му|зичнойе у|чилишче); 3) усічення кінцевого «-ĭ» у закінченні прикметників (С|н'атинс'кʼі ра|йон); 4) ствердіння приголосних «з», «с», «ц» у суфіксах «-зьк-», «-ськ-», «-цьк-» (пол'скиĭ, сло|вацкиĭ, аўст|рʼĭски, фран|цузкиĭ, |лемк'іўскиĭ); 5) діалектні форми числівників (|йедин, ш|тири, д|в'іста). У замішанських говірках властиве інтервокальність «-ĭ» у формах числівників (два|наĭц'іт, д|ваĭц'іт) і похідних від них (дваĭц'атипйати|р'ічнойу  |каторгойу). У складених назвах діалектоносії уникають відмінюваня числівника (|тис'ача: ше |тис'ач г ривенʼ), або навпаки (|коло т|рицатʼ ти|с'ач'іў|л'удиĭ); 6) енклітичні форми особових (м'а, м'і, му, т'а, си) і зворотного займенників у родового, давального і знахідного відмінків, а також у присвійних і заперечних займенників; 7) форми вказівних, відносних займенників «той» (тот час с'а поўто райе |  / тоĭ х|ўопец), «що» (што |буде с |того |лену); 8) суфікси якісних прислівників «-е»/«-і» (йа з|найу прек|расне, |д'іти |добр'і по-на|шему рад'ат); 9) творення форм вищого ступеня порівняння прислівників за допомогою суфікса «-іĭ» (на |два рок'і п'із|н'іĭ, голос|н'іĭ радʼ); 10) усічені форми прислівників «ту», «мо»; 11) частотне використання запозиченого прислівника «йуж (йуш)»; 12) особливості дієвідмінювання, зокрема збереження відсутність епентетичного «л» (|лубйу, |диўйуси, обробйа|йемо); 13) енклітичне закінчення «-ам» у 1 особи однини (пам|йатам, ўс|таўйам, л'е|гам); 14) кінцевий твердий «т» у формі 3 особи однини і множини дієслів теперішнього часу (|косит, |сад'ат, са|пайут, напа|дайут, |йід'ат); 15) стягнення форми дієслів на «-ати» з тематичним «-е» в теперішньому часі (йак с'а с|п'іват, |вона |читат); 16) складені форми дієслів майбутнього часу здебільшого утворено від дієслова «бути» й колишнього дієприкметника минулого часу на «-лъ», де також спорадично зафіксовано форми давноминулого часу (жем |била йа б'і|ду з|нала / |била бим с'а не в'і|д:ала); 17) довільність позиції, що домінує препозиції частки «-ся» у зворотних дієсловах (ро|диўс'а ў Сн'а|тинʼ, то|б'і с'а |дуже спо|добало, на |л'удиĭ с'а присмот|рити). Також, у текстах засвідчено використання форми прийменника «през», сполучників «же», «жеби», часток «тил'ко (|ти'ко)», «нех», проте не виявлена частки «лем», що притаманна лемківському говору. Із синтаксичних особливостей відзначають опускання прийменників у висловлюваннях на зразок: хрест сто|йіт зи|л'ізниĭ (із) тру|би за|л'ізнойі, (у) два|рази до|рошче, с|таршиĭ (на) два роки.

Верхратський першим звернув увагу на надзвичайну внутрішню диференціацію говору навіть у межах одного села. Він задокументував, як у селі Опарівка мешканці «долішньої» частини використовують сепеляву вимову (сапка, сестый), тоді як у «горішній» частині вживають шиплячі. Також було зафіксовано локальні відмінності в назвах рослин, як-от «покріва» в Близеньті проти «коприва» в Коростенці, що підтверджувало тезу про «замішаність» різних діалектних елементів у цьому регіоні. Морфологічний аналіз, проведений дослідником, виявив специфічні закінчення прикметників середнього роду на «-ов» (краснов, вальнов дзецко) та регіональні варіації на «-ой» чи «-ей» у певних селах (доброй моўоко, синей небо). Ці спостереження дозволили Верхратському не лише описати унікальну говірку, а й закласти підґрунтя для подальших гіпотез про походження замішанців як окремої етнографічної групи.

Російські філологи М. Дурново, М. Соколов та Д. Ушаков сприйняли введену Верхратським назву «замішанці» та класифікували замішанський говір як окремий діалект. Вони об'єднали його з лемківським, бойківським, надсянським та закарпатським говірними системами в одну групу, яку назвали «карпато-угорські говори». У діалектологічній праці, виданій 1915 року в Москві, термін «замішанці» згадується шість разів, а також наведено точні координати ареалу їхнього говору.

У своїх працях українська мовознавиця Людмила Колєснік розглядає говір замішанців як окремий і малодосліджений об'єкт українського мовознавства, акцентуючи на його збереженні в умовах вимушеної міграції та дисперсного розселення на Покутті після примусового виселення з території Польщі у 1940-х роках. Дослідниця наголошує, що попри складні соціокультурні обставини, носії говору зберегли мовну й культурну ідентичність, що простежується насамперед у їхніх усних наративах. Колєснік підкреслює, що ступінь збереження діалектних рис є неоднорідним: у мовленні старшого покоління фіксується активне й вільне володіння говіркою, тоді як у частини носіїв спостерігається її пасивне розуміння або часткова редукція діалектних ознак під впливом нового мовного середовища. Таким чином, замішанський діалект постає як збережений, але варіативний мовний комплекс, функціонування якого визначається як поколіннєвими, так і соціальними чинниками.

Релігія

До 1596 року мешканці Замішанщини були православними християнами. З кінця XVII століття замішанці належали переважно до греко-католицької (унійної) традиції. У міжвоєнний період вони входили до структури Перемишльської єпархії, а конфесійна належність була одним із ключових маркерів їхньої української ідентичності. Попри тривале проживання серед польського населення та територіальну ізоляцію від основного русинського (українського) масиву, замішанці зберігали вірність греко-католицькій церкві. Саме релігійна традиція відігравала важливу роль у підтриманні культурної тяглості та збереженні окремішності групи. Водночас у джерелах фіксуються поодинокі випадки переходу до римо-католицького обряду, що було пов'язано з процесами полонізації. Масового характеру такі переходи не набули. З 1934 по 1945 рік Короснянський деканат ГКЦ з центром в Бонарівці підпорядковувався Апостольській адміністрації Лемківщини. На думку Я. Пащака, польська влада свідомо домовилась з Ватиканом утворити таку церковну адміністративну одиницю для посилення полонізації на території як Лемківщини, так і Замішанщини.

На думку Вальдемара Балди релігія замішанців постає як ключовий чинник збереження їхньої окремішності в умовах тривалого проживання серед панівного польського населення. Дослідник підкреслює, що попри ізольованість від основного русинського масиву та впливи полонізації, громада зберігала вірність східному обряду і традиційній церковній культурі. Саме конфесійна належність, на його думку, була одним із головних маркерів їхньої етнокультурної ідентичності. Балда наголошує, що сакральна спадщина замішанців — муровані та дерев'яні церкви в Чорноріках, Красній, Опарівці, Ріпнику, Ванівці, Близянці, Бонарівці та Гвоздянці — є матеріальним свідченням тривалої присутності українського населення на цій території. Після депортацій 1940-х років більшість цих святинь було перетворено на римо-католицькі костели. Як вважає В. Балда, цей процес символізував не лише зміну конфесійної приналежності храмів, а й зникнення самої етнографічної групи з її історичної батьківщини.

• 
  Церква святої Параскеви (Ріпник)
• 
  Церква Успіння Пресвятої Богородиці (Близенька)
• 
  Церква Різдва Пресвятої Богородиці (Опарівка)
• 
  Церква Покрова Пресвятої Богородиці (Бонарівка)
• 
  Церква Різдва Пресвятої Богородиці (Ванівка)
• 
  Церква святих Кузьми і Дем'яна (Гвоздянка)

В культурі

Анонс презентації фільму про Августдорф у Снятині, 2025.

У медіа

У 2024 році Суспільне Івано-Франківськ опублікував текстовий матеріал та документальний репортаж «Голод, винищувальні загони, УПА і репресії: історії зі Станіславівки, де живуть сім'ї депортованих із Закерзоння», у матеріалах йдеться про депортованих замішанців з села Бонарівка від імені їх нащадків — тракториста Ігоря Лиска, машиніста Андрія Беднарчика та історика Андрія Бойди — прямого нащадка війта села Бонарівка Антіна Станчака.

У січні 2025 року на YouTube-каналі Суспільне Івано-Франківськ вийшов документальний фільм «Августдорф: від однієї з найбільших німецьких колоній Галичини до вулиці-пустки», для якого журналісти взяли інтерв'ю у етнічного замішанця, художника і меблевого конструктора Івана Хом'яка. Історичну довідку про заселення замішанцями з села Бонарівка колишньої німецької колонії Августдорф у Снятині дав історик Андрій Бойда.

Дослідник Даниїл Хомутецький зауважує, що тематика фільму була обрана не випадково, оскільки у 2024 році в історії Галичини збіглися дві трагічні дати: 85-та річниця депортації галицьких німців та 80-та річниця початку масового виселення українців із Закерзоння. Автор відстежує динаміку зміни населення колонії Августдорф, де після виселення німців у 1939 році та поляків у 1944 році, протягом 1945—1947 років оселилися депортовані українці з Лемківщини, Ярославщини та Замішанщини. Даниїл Хомутецький наголошує на тому, що один із авторів проєкту, історик Андрій Бойда, є безпосереднім нащадком депортованих замішанців із села Бонарівка. Робота, виконана у співавторстві з журналістом Степаном Пенкалюком, розглядається дослідником як один із ефективних методів популяризації локальної історії в сучасному просторі соціальних мереж.

Музичний гурт

Етнокультуру та музичні традиції замішанців станом на 2020-ті роки передає гурт «Zamišanci» (Замішанці). Склад цього музичного етноколективу походить із міста Коросно. Вся діяльність гурту присвячена переосмисленню культурної спадщини русинського етносу за допомогою поєднання етнічної музики та театралізованого видовища. Колектив сформувався на базі неформальних творчих зустрічей у присілку Братківська Вілька. Згодом репетиційний процес перемістився до Регіонального центру культури пограниччя в Коросні. Після періоду пошуку музикантів склад гурту стабілізувався і наразі налічує п'ять учасників. Свою назву гурт запозичив від назви субетносу замішанців — групи українців-русинів, які історично проживали на межі Лемківщини та Бойківщини. Музиканти називають себе «сучасними замішанцями», оскільки вони, подібно до колишніх мешканців краю, живуть у гармонії з природою Низьких Бескидів та надихаються її ландшафтом.

Меморіальні знаки

В селі Станіславівка Коломийського району Івано-Франківської області в 2022 році було встановлено пам'ятний знак на честь депортованих замішанців з села Бонарівка.

Відомі замішанці

• Зиновій Буцьо (1939) — заслужений енергетик України.
• Микола Голей (1939—2024) — краєзнавець, поет і громадський діяч.
• Іван Зілинський (1879—1952) — доктор філософії, етнограф і мовознавець.
• Орест Зілинський (1923—1976) — історик-славіст, літературознавець і етнограф, син мовознавця Івана Зілинського.
• Василь Опарівський (1890—1919) — капелан 8-ї бригади УГА, тесть Степана Бандери.
• Василь Падох (1880—1919) — український громадсько-політичний діяч доби ЗУНР, правник, доктор права, офіцер австро-угорської армії.
• Петро Пащак (1895—1986) — громадсько-церковний і військовий діяч, журналіст, дяк парафії села Бонарівка в 1921—1945 рр.
• Ярослав Пащак (1922—1996) — член південної похідної групи ОУН, учасник Воркутинського повстання 1953 р., мемуарист і поет.
• Станчак Антін Іванович (1872 — 1964) — український військовик, оберлейтенант цісарсько-королівського війська (1918), війт села Бонарівка.
• Іван Русенко (1890—1960) — український поет, москвофіл, вчитель в замішанських селах Лютча та Бонарівка Стрижівського повіту.

Пов'язані з Замішанщиною

• Ярослава Бандера (1917—1977) — діячка ОУН, яка по лінії батька мала корені з села Бонарівка.
• Іван Верхратський (1846—1919) — етнограф, перший дослідник замішанців.
• Іван Клюфас (1894—1965) — короснянський декан УГКЦ (1931—1945) з осідком в селі Бонарівка.
• Анатоль Курдидик (1905—2001) — український журналіст, який називав Замішанщину «українським островом».
• Юлія Опарівська (1899—1944) — українська вчителька, громадська діячка, теща Степана Бандери, яка похована в селі Бонарівка.
• Тарас Франко (1889—1971) — частий гість пароха села Бонарівка Івана Клюфаса.

Джерела

Література

• Альманах Українського Народного Союзу на рік 2005. Річник 95-ий / ред. П. Часто. — «Альманах Українського Народного Союзу». — Парсипані, Нью-Джерзі : «Свобода», 2005. — С. 272.
• Бойда А. В. Західноукраїнські землі в сталінській депортаційній політиці. — Соціально-гуманітарні дослідження та інноваційна освітня діяльність: матеріали Міжнародної наукової конференції, 24–25 травня 2019 р., м. Дніпро / Наук. ред. О. Ю. Висоцький. — Дніпро : СПД «Охотнік», 2019. — С. 136–138.
• Бойда А. Переселення жителів села Бонарівка на терени Української СРСР (в контексті переселенських рухів середини 1940-х рр. і операції «Вісла» 1947 р.). — Краєзнавець Прикарпаття. — 2019. — № 34 (липень — грудень). — С. 13–15.
• Бойда А. Родинні перекази, або вивчаючи родовід. — Голос Покуття (Снятин). — 2014. — № 39 (3 жовтня). — С. 10.
• Верхратський І. Говор Замішанців. — Записки НТШ. — 1894. — № 3. — С. 153–156.
• Голей М. Бонарівка… спогад з дитинства. — Снятин : Музично-видавничий дім «В. Лазаренко», 2015. — 104 с.
• Голей М.; Голодинський А. Втрачена земля / упоряд., авт. передм. М. А. Мамчак. — Снятин : Прут Принт, 2008. — 68 с.
• Голей М. З наших. Документальний нарис. — Коломия : Вік, 2021. — 232 с.
• Гук Б. У руському «штетлі» між Коросном та Ряшевом. — 2013. — № 52. — С. 13.
• Добрянська-Попович Г.; Добрянський О. Опарівка, Енергетика прадідівської землі. Із циклу «Замішанці». — Львів : Коло, 2015. — 448 с.
• Карий В. Бонарівський кермаш у Залуччі. — Голос Покуття. — 2017. — № 41. — С. 3.
• Козацькі потомки у Галичині // Свобода. — 1939. — № 24. — С. 2.
• Колєснік Л. Українські замішанці: історія депортації у спогадах діалектоносіїв. — Ad fontes. Джерела діалектологічних студій. Інститут Славістики ПАН; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (Серія «Діалектологічні студії», 2023. т. 1(14)). — Варшава; Львів, 2023. — С. 142–156.
• Конєв І. С. Записки командуючого фронтом 1943–1945. — Київ : Політвидав України, 1983. — 619 с.
• Лесів М. Українські говірки в Польщі. — Варшава : Український архів, 1997. — 496 с.
• Матвійчина Р. Незабутня Бонарівка. — Український альманах. — Варшава, 2009. — С. 111–132.
• Пащак П. Спомини з життя моєго. — Коломия : Вік, 2021. — 124 с.
• Пащак Я. Родимий край, село родиме. — Київ : Веселка, 2001. — 204 с.
• Струмінський Б. (ред.). Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Ч. 1. — 1988. — 568 с. — (Записки Наукового товариства ім. Шевченка, Т. 206)
• Хомутецький Д. Документальний фільм «Августдорф»: переваги та недоліки проєкту // XV Буковинська міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 150-річчю Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича: тези доповідей (Чернівці, 17–18 жовтня 2025 р.). — Чернівці : Технодрук, 2025. — С. 385–387.
• Чиборак Х., Данилко О. Замішанці, хто вони? (з історії українського села Бонарівки, виселеного із Польщі у 1945 році). — XVI Всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді «Пізнай себе, свій рід, свій нарід» (тези науково-дослідницьких робіт). — Харків, 2022. — С. 121–122.
• Bata A.; Łuczaj M. Zamieszańcy: losy Rusinów na Pogórzu. — Krosno : Krośnieńska Oficyna Wydawnicza, 2014. — 208 с.
• Olszański H. Zamieszańcy. Studium etnograficzne. — Sanok : Muzeum Budownictwa Ludowego, 2007. — 204 с.

Посилання

• Балда В. «Замішанці» – хто вони? Наше слово, 1 вересня 2016.
• Бойда А. Родинні перекази, фільм і шкільний досвід: як це допомогло в статті про тещу Бандери. — Блог Вікімедіа Україна. — 2025.
• Пенкалюк С.; Жук Ю. Голод, винищувальні загони, УПА і репресії: історії зі Станіславівки, де живуть сім'ї депортованих із Закерзоння. — Суспільне Івано-Франківськ. — 2024.
• Пенкалюк С.; Полівчак Р. Як виник і зник Августдорф: історія колишньої німецької колонії на межі Івано-Франківської та Чернівецької областей. — Суспільне Івано-Франківськ. — 2025.