Самаряни
| Самаряни | |
|---|---|
 | |
| Регіон | Самарія  |
| Кількість | 796 (2017) |
| Входить до | євреї |
| Мова | іврит і арабська |
| Релігія | юдаїзм, Самаритянство і християнство |
| Юдаїзм |
|---|
  |
Самаряни (також — самаритяни, івр. שומרונים — «Шомронім», כותים — «кутім» (тобто переселенці з месопотамського міста Кута) — нечисленна етно-релігійна група, представники якої компактно проживають у кварталі Неві-Пінхас ізраїльського міста Холон (передмістя Тель-Авіва), а також у селі Кир'ят-Луза (Неві-Кедем) біля гори Гарізім, неподалік від міста Наблус на Західному березі річки Йордан. Мови: іврит (самарянська писемність на основі староєврейського алфавіту, близького до фінікійського), самаряни Наблуса володіють також арабською. Релігія — своєрідна версія юдаїзму з часів перед пророками. Священні книги — Тора й Книга Ісуса Навина (у версіях, які відрізняються від канонічних варіантів — особливо Книга Ісуса Навина). Чисельність — близько 900 осіб.
Початки самарян як окремої етно-релігійної групи біблійна історія пов'язує з розколом Ізраїлю та Юдеї близько 937 року до н. е. після смерті царя Соломона. Місто Сихем стало релігійним центром Ізраїльського царства. Політичну столицю цар Омрі переніс до новозбудованого ним міста Самарія близько 883 року до н. е. Після завоювання Ассирією мешканців було депортовано, а на їхнє місце відправлено колоністів. Колоністів турбували леви, яких вони вважали покаранням за незнання звичаїв місцевого божества. На їхнє прохання до них було послано ізраїльського священика, в результаті чого була встановлена змішана форма релігії, частково ізраїльська, частково язичницька[1].
Сильні культурні відмінності євреїв півночі і півдня Ханаану відомі ще з прадавніх часів, але після повернення євреїв з вавилонського полону відбулося остаточне розмежування євреїв і самарян, що супроводжувалося взаємною ворожнечею[2][3]. Так самаряни просили юдеїв, що повернулися з вавилонського полону (бл. 520 р. до н.е), дозволити взяти участь у відбудові Храму у Єрусалимі, проте отримали відмову (Езд. 4:1-3). Можливо, євангельський образ «доброго самарянина» набуває додаткових барв на тлі цієї багатовікової ворожнечі.
Відмова самарян від співпраці, як згадується в Ездри, 4:3, та їхня подальша спроба запобігти будівництву Храму в Єрусалимі, звернувшись до Ксеркса, зробили возз'єднання з Юдеєю неможливим. З іншого боку, Самарія стала притулком для всіх, невдоволених реформами, що відбувалися в Єрусалимі, серед яких зокрема був священник Манасія, що втік тудиблизько 430 року до н. е.[1]
У 332 році, з дозволу Александра Македонського, на священному пагорбі Гарізім, поблизу Сихема, було збудовано храм. Він проіснував близько 200 років, а невдовзі після його зруйнування Самарію окупував Йоханан Гіркан як помсту за опозицію до Юдеї. Самарія була відбудована Іродом (чия дружина Маріамна була самарянкою) і була названа ним Севастією. За часів імператора Веспасіана місто Сихем окупували римляни, які назвали його «Флавія Неаполіс», звідки походить сучасна назва Наблус. Йосип Флавій, ймовірно, цілеспярмовано дискредитував самарян. Після придушення єврейського повстання Бар-Кохби проти римлян, храм на горі Гарізім був відбудований римлянами в обмін на допомогу самарян[1].
Римляни наклали на самарян різні обмеження у V столітті, а в 484 році, внаслідок виступів проти християн, їхній храм був знову, і остаточно, зруйнований. У 529 році, з аналогічних причин, їхнє політичне існування було практично припинено Юстиніаном. Відтоді самаряни втратили яку-небудь політичну суб'єктність і їхня подальша історія стала невіддільною від історії Сирії[1].
У XIV столітті відбулося літературне відродження, завдяки ініціативі первосвященика Фінееса бен Йосипа, який обіймав посаду з 1309 по 1363 рік і який. Однак рух був суто місцевим, не маючи жодного впливу поза громадою. У 1623(4) помер останній член первосвященицького роду, який претендував на походження від старшого сина Аарона. Потім посада перейшла до молодшої гілки, що походила від Уззіїла, сина Кегата[1].
До XVI століття, а можливо, й пізніше, самарянські колонії існували в Дамаску, Газі, Каїрі та інших місцях. Про них згадують Веніамін з Тудели, Обадій ді Бертіноро та інші мандрівники. У 1538 році первосвященик Фінеес бен Елеазар мігрував з Дамаска до Наблуса, що може свідчити про зниунення колонії в Дамаску. В 1905 році в Наблусі лишилася громада з приблизно 150 осіб[1].
У 1954 р. всі самаряни Ізраїлю, крім тих що жили в Шхемі, були переселені в Холон. Коли у 1993 р. було прийнято рішення вивести ізраїльські війська з Шхема, шхемскі самаряни зажадали, щоб на район Кир'ят-Луза поширився статус ізраїльського поселення, але в цьому проханні ізраїльський уряд їм відмовив. У той же час на самарян поширюється «Закон про повернення», тому всі самаряни мають ізраїльське громадянство і при бажанні можуть переселитися в Ізраїль.
Станом на 2020 рік до самарян зараховували себе близько 900 осіб. Багато самарян розмовляють як івритом, так і арабською мовами та мають імена, що відображають обидві традиції[4].
Самарянка Софі Цдака є відомою ізраїльською актрисою (в основному — виконавицею дитячих та «казкових» ролей) і співачкою, в минулому — королева краси Ізраїлю.
До недавнього часу самаряни укладали шлюби лише всередині громади. У зв'язку з виниклими через це проблемами керівники громади дозволили одружуватися з караімками, а потім — і з християнками, що пройшли процедури конвертації у євреї.
У Палестинській законодавчій раді першого скликання (1996—2006 роки) за самарянами був закріплений один депутатський мандат в окрузі Наблус. Депутатом від самарянської меншини був обраний Салум Ісхак ас-Самір.
Самаряни вважають себе євреями, але у їхніх релігійних практиках є суттєві відмінності. Найсуттєвіша полягає у дуже буквальному дотриманні вимог із П'ятикнижжя (Тори), авторство яких приписують Мойсею. Наприклад, вони проводять ритуальні жертвопринесення ягнят на Песах і роблять позначки кров'ю на дверях, як це робили євреї, щоб уникнути однієї з єгипетських кар — смерті первістків. Вони беруть участь у ритуальній молитві, яка виконується босоніж і передбачає носіння однакового одягу на Шабат. Крім того, вони дотримуються практики, згідно з якою жінки живуть в окремих приміщеннях під час менструації. Самаряни не дотримуються жодних правил, розроблених рабинськими традиціями і не святкують жодних свят, які не згадуються в П'ятикнижжі, таких як Ханука чи Пурим. Тора самарян має близько 6 тис. відмінностей від Тори, якою послуговуються інші євреї[4].
- 1 2 3 4 5 6 SAMARITANS - JewishEncyclopedia.com. www.jewishencyclopedia.com. Процитовано 5 липня 2026.
- ↑ Michael D. Coogan, «A Brief Introduction to the Old Testament» page 363, 2009.
- ↑ Mark A. Powell, «Introduction the New Testament» 'Ch.01 The People of Palestine at the Time of Jesus', Baker Academic, 2009
- 1 2 Samaritan | History | Research Starters | EBSCO Research. EBSCO (англ.). Процитовано 5 липня 2026.
- http://www.jewishencyclopedia.com/articles/13059-samaritans#429 [Архівовано 21 січня 2013 у Wayback Machine.]
- http://www.livius.org/saa-san/samaria/samaritans.htm [Архівовано 26 грудня 2018 у Wayback Machine.]
- Самаряни на wibilex.de(нім.)[недоступне посилання з липня 2019]
- Джузеппе Ріцціотті. Життя Ісуса Христа. Видання Українського католицького університету ім. св. Климента Папи. Том XLIX-L. Рим. 1979
 |
Це незавершена стаття з етнографії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
